Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

у Наблусі, що в Самарії... Моя бабуся там і досі живе.

— А моя бабуся — відома співачка! — заявив я, щоб зацікавити Нужу і своєю історією.

Але вона дивилась на мене байдужими очима, тож я додав:

— Її звати Еррою. Ти мусиш знати її.

Та Нужа тільки похитала головою. Вона дійсно ніколи не чула про Ерру! Я онімів, адже мені здавалося, що Ерра відома в усьому світі. І як вести розмову далі? Я зайшов у глухий кут.

— Своїм голосом вона творить дива... — став я виплутуватись. — І... гадаю, я теж здатен на диво.

— Справді?

— Це таємниця. Але тобі я можу сказати, якщо погодиш­ся не вважати мене надто євреєм і твоїм другом.

Нужа трохи повагалась, але ствердно кивнула.

Я розстібнув сорочку і показав їй бездоганно круглу пляму на своєму плечі.

Нужа уважно її роздивилася.

— Використовуєш це під час обрядів?

— Ні, не зовсім, — мовив я, погладивши свій «аталеф». — Для мене ця пляма — майже жива істота, кажан, який розмовляє зі мною і дає різні поради.

— Схоже на мандалу, — прошепотіла Нужа.

— На що?

— Це таке коло, яке креслять на землі і в якому виконують різні магічні ритуали. У мене теж є знак — захрі.

І вона простягнула мені праву руку долонею догори, і в центрі долоні, одразу над лінією життя, я побачив маленьку цятку фіалкового кольору.

— Минулого місяця, — вела далі Нужа, знов обхопивши коліна руками, — батьки повезли мене до бабусі, до села поблизу Наблуса. Це за кілька годин їзди від Хайфи, але схоже на інший світ... Коли бабуся побачила захрі на моїй руці, то радісно скрикнула. Я дуже люблю свою бабусю... Певно, ти теж?

— Аякже.

— Вона називає мене «назір», а це означає, що я можу бачити малаків — янголів, які віддають накази і ставлять запитання. Кажуть, що тільки діти можуть впадати в транс і бачити малака. Розумієш, бабуся дуже хоче дізнатися про долю свого брата Саліма. Від нього роками не приходило звісток, вона не знає, ховається він чи євреї його вбили. Тож вона повела мене до шейха, він подивився на мою руку, з серйозним виглядом похитав головою і сказав, що наступного разу ми накреслимо мандалу.

Всі ці нові слова трохи збили мене з пантелику, але важливо було не це, а те, що вона вирішила, що ми схожі.

— А що треба робити, — запитав я, — щоб увійти в контакт із цим... янголом?

— Насамперед сам шейх має підготуватися — багато молитися і співати. А у визначений день він палитиме ладан і крапельку чорнила впустить на мою долоню — отак! — а коли чорнило висохне, крапне олією.

Нужа замовкла і потерла ніс. Мені страшенно сподобалось, як вона тре собі ніс.

— І? — повагавшись, продовжив розмову я.

— Тоді моя бабуся запитає шейха про свого брата, і якщо я добре вдивлятимусь у краплину олії на своїй долоні, то побачу там малака, а він моїм голосом відповість на всі запитання.

— Неймовірно! — відреагував я.

— Так, і все ж це правда, — твердо мовила Нужа. — Оскільки ти носиш на плечі мандалу, то ти, певно, теж обраний.

Залунав дзвоник, позначаючи кінець перерви. Ми поодинці й мовчки вийшли з нашого мерехтливого сховку.

— А правда, що євреї захопили Ізраїль? — ледве чутно запитав я під час вечері, і мамин сміх здався мені надто подібним до гавкоту.

— Хто тобі вклав у голову такі думки? — запитала вона, і я відчув, як червонію.

— Та просто десь чув, уже й не згадаю де.

— Відповідь: ні. Євреї не захопили Ізраїль, а втекли до Ізраїлю.

— До Палестини, — виправив маму тато.

— Палестина — це стара назва, — відказала мама. — Євреїв століттями винищували по всій Європі, тому вони вирішили, що їм потрібна власна країна.

— От тільки, на жаль, — відповів тато, — обрана країна вже була заселена.

— Ароне, не починай! — Мамин голос злетів, мов сирена, аж я злякався. — Шість мільйонів полягло за шість років! Куди їм було йти? Що вони мали робити? Сидіти собі спокійно і думати: «Ходіть сюди, будь ласка, буде весело, вбийте нас усіх»?

Її голос зірвався на крик, а оскільки тато підвівся, щоб прибрати зі столу, останні слова «вбийте нас усіх!» зависли в повітрі. Тато став мити посуд, а мама знітилася через свій крик і наказала мені йти спати, хоча ще була лише сьома вечора.

Мені дуже хотілось, аби Нужа мала рацію, називаючи мене обраним, та я не знав, ні хто мене обрав, ні для чого, тож відчував, що розриваюся більше, ніж зазвичай, — не тільки між мамою і татом та між Нужею і «Hebrew Reali», але тепер і між мамою та Нужею, хоч я любив їх усіх! Це мене вкрай бентежило, і я не розумів, чому люди не можуть просто заспокоїтись і спробувати домовитися між собою.

Я сів на ліжко, взяв Марвіна і сильно струснув ним.

— Марвіне, ти єврей? — запитав я, а він заперечливо хитнув головою. — Німець? — Знову «ні». — Отже, ти араб? — Ні.

Я трусив Марвіном усе сильніше.

— Марвіне, — казав я, штурхаючи його в живіт, — неважко з ранку до ночі лежати на ліжку, втупившись у стелю. Ти повинен пристати на чийсь бік! Ти зобов’язаний у щось вірити! Ти мусиш битися за свою віру — інакше загинеш!

Тієї миті у двері постукав тато, я підскочив, ведмедик випав із рук.

— Чоловіче, ви збираєтеся спати?

— Уже вдягаю піжаму, — мовив я, заради правдоподібності знімаючи сорочку.

Тато зайшов до кімнати і, зітхнувши, сів на край мого ліжка.

— Знаєш, яка головна проблема з людьми? — запитав він.

— Ні, татку.

— У них тирса замість мозку, ось у чому проблема. Куди не глянь — проблема та сама. Хочеш, лясну тебе для сміху?

— Ні, дякую. Я втомився.

— Гаразд, чоловіче. Гарних снів! І не звертай уваги на своїх божевільних батьків. Добре?

— Добре, татку.

— Точно?

— Точно, татку.

Нужа стала значно привітнішою зі мною, відколи я показав їй свою родиму пляму, мені навіть здавалося, що сталось якесь непорозуміння, і все ж я користувався щасливою нагодою бути поруч із нею. Жила вона на схилі, на вулиці Аббаса, недалеко від нас, та оскільки запросити одне одного додому ми не могли — про це навіть мріяти не можна було! — то задовольнялися зустрічами під гібіском щодня під час перерв.

— Ти в усе