Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

заберуся. Випʼю й ощасливлено відвалю. Він сприйняв мене за надокучливу муху, якої не позбудешся, доки не ляснеш долонею. Він міг прогнати мене, однак повівся шляхетніше, поклавши відкупитися коньяком. Він був гуманнішим, ніж здавався.

Коли я опускалася на сусідній стілець, спідничка, яку я носила, ненароком задерлася. Моїм козирем був мій вік.

Він продовжував сидіти із зсунутими до перенісся бровами, час до часу зиркаючи на годинник.

На прощання він буркнув мені:

— До завтра, мала. Якщо бажаєш ще щось, замовляй моїм коштом.

І кивнув барменові.

Трохи посидівши, я підвелася й пішла.

Я застала його на тому самому місці. Круглі, на високих металевих ніжках, вкручених у підлогу, оббиті темно-брунатним шкірзамінником стільці тягнулися на рівній відстані вздовж такої самої темно-брунатної стійки.

Він ніколи не усміхався. До життя він ставився, мов до ненадійного, який будь-якої миті може підкласти свиню, партнера.

Зі мною він ставав зворушливим і сентиментальним. Мені хотілося огорнути його теплом, хотілося закричати: «Неправда, він нікого не скривдив!». Грізністю насуплених брів він боронився від підступного світу. Той вираз — його забороло.

Побут, прогулянки, розваги... Чорний светр-ґольф, з яким не розлучався, нагадував про вечір, коли ми познайомилися. Мені подобалось мати іграшку — велику, живу і сильну, до якої інші не наважувались наблизитися.

Він стоїчно витримував мої ревнощі, уникаючи сцен і не зовсім розуміючи, про що це я.

Коли я запропонувала розписатися, він навідруб відмовився:

— Для тебе ж краще, мала.

Такої рішучості я не сподівалась. Він тримався, наче все давно вже обміркував; мовби знав, що рано чи пізно я запитаю його про це.

— Ти не любиш мене?

— Таке скажеш!

— Ти... одружений?

— Одружений?

Він покосився на мене. Тоді я ще не знала, чим він займався. Я ніколи не розпитувала його про це. Ми продовжували жити, як перше, проте я не облишала наміру міцніше прив’язати його до себе.

Як наслідок одного дня мені закортіло свіжих полуниць. Мені захотілось їх так раптово й нестримно, що здавалося, я помру, якщо він тієї ж миті не принесе їх.

— Я зараз збожеволію! — вигукнула я, а він розгублено закліпав очима.

У нього були довгі вії, які зовсім не пасували до його брутального, вилицюватого обличчя.

І він діставав ягоди серед морозів та хуртовин, а тоді сидів і занепокоєно спостерігав, як я поїдала їх. Я ще сама нічого не розуміла.

Потай від нього я відвідала гінеколога. Спливав тиждень за тижнем, мовчати далі було безглуздо.

— Про таке ми, мала, не домовлялися.

...Перше, що я відчула, опритомнівши, був запах квітів.

Він сидів закам’яніло напроти мого ліжка, з його чола котився піт. На свій лад він також був здатний страждати.

Повільно світ ставав на своє місце. Того дня, коли мене виписали, наша оселя скидалася на оранжерею. Наче всі квіти, що їх можна було добути, опинилися тут.

Ми жили, як раніше. Я все ще нестямно кохала його.

А потім він зник, навіть не попрощавшись. Я чекала, стрепенаючись від найменшого шереху. Вечір за вечором проводила там, де ми вперше зустрілися. Замовивши коньяк, сиділа, проте його не було; ніхто з клієнтів не наважувався смажити до мене халявок.

Я відмовлялася вірити, що спала в одному ліжку з убивцею.

Я успадкувала це від матері — втюхуватися не в тих чоловіків.

Я дивилася на дітей, які зосереджено водили крейдою по асфальті, доки світ перед моїми очима починав розпливатися.

Я опинилася сама. Що більше боялася порожнечі, то нестерпніше вона переслідувала мене, всякчас нагадуючи про себе — то якою-небудь дрібницею, то стогоном, що злітав з моїх губ. Я сахалась сама себе, і він мовби відчув це.

Він увійшов у моє життя ніби між іншим. Так, трапляється, заходять не в ті двері. Ось зараз вибачиться, і наші шляхи більше не перетнуться.

— Потанцюємо?

Він раз у раз зупинявся витерти хустинкою піт. У нього було розплюснуте лице, втиснена в шию голова, відстовбурчені вуха, широкі вилиці, каламутні очі, мов у здорослілого через ніч підлітка. Він був чимось схожий на нього, наче його помʼякшена і старша подоба, наче з фотопортрета — того, над яким стояло «Їх розшукує міліція», стерли риси, що надавали йому брутальності, зберігши водночас решту.

Він назвав мене чарівною феєю. Важко не повірити людині, яка вірить у те, що каже. Він умів спілкуватися. Його мова лилася тихо й невимушено. Його хотілося слухати.

Щось було в ньому, якесь невловне випромінювання, незбагненна задерикуватість, на яку вік наклав відбиток, мов грим. Волосся спадало на чоло з упертою, хлопчакуватою недбалістю; сивина злегка, ніби боячись передчасно наполохати, посріблила скроні. Він і мав такий вигляд — улюбленця долі.

Він був бізнесменом. Спробувавши себе в політиці, одного дня пішов з неї. Політика принесла йому більше клопоту, ніж користі:

— Я зрозумів, що мені нічого там робити.

Він не тримав від мене таємниць:

— Нащо мені що-небудь приховувати?

Його життєствердність заражала:

— Найцікавіше — попереду. Головне — не випустити керма. Володар — ти. Пам’ятай, і в тебе все вийде.

Він обхопив уявне кермо, його лице від напруги побуряковіло, а пальці побіліли; але ось він уже знову випромінював легкість.

— Повір, усе вийде.

Я повірила. Я потребувала його не менше, ніж він мене. Він був ненайгіршим варіантом. Я привʼязалась до нього подвійно — він замінив мені батька, якого в мене ніколи не було. Він міг упоратись з будь-яким викликом. Коли він говорив, проблеми розвʼязувалися самі собою — вони просто переставали існувати: з такою людиною їх не могло існувати.

Якби в мене був батько, все склалося б по-іншому. Ця думка часто навідувала мене.

— Я ніколи не зраджував, ти віриш мені?

Мені нічого не коштувало погодитись. Він одружився з розрахунку — його жінка чесно виконала відведену їй роль, подарувавши йому двох «козаків». Він відчував до неї щось подібне до вдячності:

— Коли довго живеш з людиною, звикаєш до неї.

Він ніколи не любив її. Можливо, це неправильно, але він нічого не міг з цим вдіяти. Не можна примусити себе кохати, проте він ставився до неї з належною увагою. Їй не було на що скаржитись — їй ніколи нічого не бракувало. Тепер, коли його сини дорослі, він почувався якоюсь мірою вільним. Вона ніколи не розуміла його по-справжньому. По суті, вони так і залишилися чужими людьми.

Він запевнював, що кохає мене. Що я подарувала йому любов, якої йому бракувало всі попередні роки:

— Адже я теж жива людина.

В мені він викликав суміш співчуття й зацікавлення.