Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

Він узагалі рідко в гуморі. Добрий, — прицмокує Стьопа. Це Стьопа не про Толіка, хоча Толік, по суті, добрий — ми всі так вважаємо. Велосипед справді незлецько дивиться. Відон пристойний, — каже Льоня, — товарний. Феррарі, — буркає Толік. Рама зелена, фарба ніде не облущилася, колеса рівні, сідло в порядку, фара з динаміком, ручне гальмо. Тільки ланцюг висить — розірвався. От козел, — дивується Стьопа, — через ланцюг на смітник викинув. А він щедрий, — не вгаває Толік, — не те що дехто. Цього разу Стьопа пропускає шпильку повз вуха. Відремонтуємо? — каже Стьопа і дивиться на Льоню, який у нас інженер, — кому, як не йому, знатися на поламках. Відремонтуємо і заженемо, — киває Льоня. Може, поїздимо? — питає Стьопа. Стьопо, велосипед — підлітковий. Як ти на ньому поїздиш? — каже Толік. — Льоня, може, й поїздить. І я поїздив би, — кажу. Але Стьопа явно не поїздить, — не поступається Толік. Трошечки, — каже Стьопа. Стьопа наче в батька проситься, як колись давно, як ще маленьким був. Ми всі батька шукаємо, — каже Вітя. Того, що над нами, — підігрує Льоня. Під нами, — буркає Толік, — у гробу. І того, і того, — зітхає Стьопа.

Стьопа пригадав дитинство в селі, з качками, оболонню, худобою на пасовиську. Худоба паслася, Стьопа збирав вкриті іржею шрапнелеві кульки і гільзи від набоїв, вишпортуючи з трави та землі на схилі. Ми всі виросли в місті, а в місті дулю вишпортаєш, — каже Льоня. Я б нізащо не жив у селі, — раптом нервується Толік. Так ти ніколи й не жив, — нагадує Стьопа. Наші батьки народилися на селі. Тільки Толікові приїхали з іншого міста. Толік казав, що там вони народилися і він також. Стьопа мав у школі ровер. «Україну». Як твоя батьківщина, — сказав Стьопі батько. Оскільки батьківщини не було, велосипед був єдиною батьківщиною, на якій Стьопа їздив, і була вона завжди з ним. Моя батьківщина від мого дитинства зі мною, — примовляв Стьопа. Патетика, — казав Льоня. Під тобою, — уточнював Толік. Ще оболонь і пасовисько були, — розмріюється Стьопа. І татко з мамцею, — підколює Толік. Тепер ніша, в якій спиш, — заспокоює Льоня. Тепер — ви моя батьківщина, — каже Стьопа. Ловіть Цицерона, — буркає Толік, — намагаючись приховати розчулення. Стьопо, цицерон — то така пташка, як королик, — жартує Льоня, штовхаючи Стьопу під бік, — усе, що їй з язика злетить, мерщій до книжки записують, щоб не забулося. Велосипед був із високою рамою, помальованою натемно. Такими користувались дорослі. Стьопа вже в четвертому класі міг вилізти на дорослий велосипед і дістати ногами землі, тож і гасав, здіймаючи куряву. На цьому не погасаєш, — буркає Толік, — ти, Стьопо, не погасаєш. Хіба бігтимеш за кермом. Як велозавр, — каже Льоня. Кінґ-Конґ, — буркає Толік. То як? — питає Льоня. Поїздимо, потім заженемо, — кажу. Коли потім? — уточнює Льоня. Коли наїздимося. Де будемо їздити? Ти будеш їздити на закупи, — пропонує Стьопа. А ми кататися, — каже Толік. Тільки в нетверезому стані за кермо не сідати, — застерігає Вітя. Хто нетверезий? — обурюється Толік. На злодієві шапка горить! — верещить Стьопа. Нуну, — кладе руку Стьопі на плече Льоня. Відремонтується? — повторює Стьопа. Відремонтується, — запевнює Льоня, присідаючи над велосипедом, мов над звіром, якого збирається лікувати. А колеса як накачаємо? — питає Вітя. Ех, у мене помпа була... — зітхає мрійливо Стьопа. Була, — буркає Толік, — багато що в кого із нас було. Покатаємося, доки спустять, і заженемо, — каже Льоня.

Їздили ми на ньому поперемінно — ото вже втіхи! Ніколи не думав, що велосипед може розвіювати хандру. Ще й як, — запевнює Стьопа. Навіть Вітя навчився, який ніко -ли досі не їздив. Сідай, Вітю, — запрошує Стьопа. — Крути педалі і кермо тримай. Стьопа помагав Віті, тримав кермо і біг поруч з велосипедом, поки Вітя сам зміг. Тепер і Бога не потрібно, щоб за ручку вів. Бог не для того, — кричить Вітя здалеку і пробує обернутися. Не відволікай, — стримую Толіка. Моя черга. Педалі крутяться, і вітер віє в лице. Крутяться швидше і швидше, і залишається позаду шлях над річкою, і ніші вже не видно — тільки яйцеподібну крону вільхи. І чути, як шелестить. Я завжди чую, як вона шелестить — куди б не пішов. Навіть крони уже не видно, а шелест ще долинає. Корисна штуковина. Іноді їздили не по черзі, а по двоє. Я за кермом, Толік на багажнику. Толіку, не сідай на багажник, — застерігає Льоня, — поламається. Велосипед був міцний і не ламався. Може, приватну поштову службу відкриємо? — каже Толік. — Конкуренцію зробимо. Заженемо, — мріє Льоня, проте вже не так упевнено, як на-початку. Не тільки Стьопа мав у дитинстві велосипед. Так на селі й залишився, — зітхає Стьопа. А де наші? Де вони залишилися? Де твій, велосипед, Толіку? — питає Вітя. А твій? — відповідає Толік. Я не мав велосипеда, — каже Вітя. А мій? — думаю я.

І було поле, в якому врунилася озимина. І стояв у полі він у новому костюмі з біло-червоною трояндою, всиленою в лацкан. Вітер куйовдив чуба. І стояла вона. І пропонував він їй руку та серце. І вкляк, щоб вийшла за нього заміж. Коли? — запитувала. Зараз, — відповідав. Де? — запитувала. Тут, — відповідав. Засміялася лунким сміхом, сказала: Агрономе, я вийду за тебе, якщо полетиш зі мною. Як? — стривожився. Ось так, — мовила. Побачив, як її ступні відірвалися від землі та зелених посівів. Тепер ти, — сказала. Не можу, — промовив. Спробуй, — сказала. Звівся на ноги; підскочив, заледве втримавши рівновагу. Засміялася ще лункіше. Відьма, покотилося понад ланом. Відьма, почулося невідь-звідки і звідусіль. То летиш чи ні? — запитала. Не можу, — відповів. Що ж, прощавай, агрономе. Бачив, як вона здіймається у повітря, летить і віється вельон та тріпоче весільна сукня. Тоді він теж закричав: Відьма! Відьма! Пальці схопили грудку в’язкої, мов глина, землі. Кинув у неї. Але високо вже була і грудка не досягла її, не доторкнулася. Перетворилася грудка землі на перепілку. Спурхнула-полетіла перепілка. Ще одну кинув, яка теж перетворилася. І всі грудки, що кидав їх, перетворювалися на перепілок.

Ішов він, школяр, із