Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

цими днями, один добродій, мій сусіда за столом, уже виявляв бажання заприязнитися зі мною. Йому було років під сорок і був він лисуватий, смаглявий, у золотому пенсне, яке раз у раз сповзало з носа, — певне, масивний ланцюжок щирого золота був заважкий. Ах, який славний чоловік! А ще уявіть собі: коли він надівав капелюха і виходив з-за столу, то відразу змінювався і робився схожий на хлопчика. А все через ноги — вони в нього були такі короткі, що, сидячи за столом, він не торкався підлоги. Тому зі стільця він не вставав, а ніби злазив. Щоб виправити цей недолік, чоловічок носив черевики на високих підборах. Що ж тут поганого? Нічогісінько. Хіба тільки те, що ті підбори надто стукотіли. Зате ступав він граційно, дріботів маленькими кроками, наче куріпка.

Милий, цікавий, трохи, правда, дивакуватий і балакучий, але з власними поглядами на життя та ще й шляхетного роду; на візитці, яку він мені дав, стояло:

Кавалер Тіто Ленці.

Цією візиткою він мало не завдав мені неприємностей, принаймні поставив у незручне становище, адже я не міг відповісти люб’язністю на його люб’язність, бо не мав візитних карток: я не насмілювався надрукувати свого нового імені. Ото халепа! Наче не можна обійтися без візитки! Просто назвав своє ім’я, та й годі.

Я так і вчинив. Але ж насправді моє ім’я…

А втім, годі про це!

Які цікаві розмови вів кавалер Тіто Ленці! Навіть латину знав і запросто цитував Цицерона.

— Свідомість? Але свідомості не досить, любий синьйоре! Самою свідомістю керуватися не можна. А можна було б лише за умови, якби вона, свідомість тобто, нагадувала палац, а не майдан, даруйте за таке порівняння. Я маю на увазі, коли б ми уявляли її осібною, що за своєю природою не відкрита для інших. Саме в свідомості, на мою думку, здійснюється основний зв’язок між мною, що мислить, та іншими особами, яких я мислю. Що ж до почуттів, нахилів і смаків тих інших осіб, котрих ми з вами мислимо, то вони не відображаються ні в мені, ні в вас, не даючи нам ні вдоволення, ні спокою, ні радості, хоч усі ми прагнемо до того, щоб наші почуття, думки, нахили і смаки відображалися в свідомості інших людей. А якщо цього не відбувається, то лише тому… ну, скажімо, тому, що повітря кожної миті не встигає переносити зародки ваших ідей, любий синьйоре, до мозку вашого ближнього і не встигає допомогти їм розвинутися там. Ось чому ви не можете сказати, що вам досить вашої свідомості. А кому її досить? Хіба її досить, щоб прожити самотою, виснаживши себе в темряві? Ні, і ще раз ні! Ви знаєте, я ненавиджу риторику, оту стару брехливу хвастуху, кокетку в окулярах. Це ж вона, б’ючи себе в груди, придумала гарну фразу: «В мене є моя свідомість, і мені цього досить». Не сперечатимусь, Цицерон перший сказав: «Mea mihi conscientia pluris est quam hominum sermo!»[21] Цицерон, звичайно, пишномовний, але… боже борони і спаси нас від нього, любий синьйоре! Він нудніший за скрипаля-початківця!

Мені кортіло розцілувати кавалера Тіто Ленці. Та милий чоловічок не обмежився гострими й оригінальними міркуваннями, за які я ладен був вважати його мудрецем, — він пустився в щирі, відверті балачки, і тоді мені стало враз ніяково, я відчув, що якась сила спонукає мене відцуратись його і замкнутися в собі. А я вже вірив був, що ми легко заприятелюємо. Поки говорив він і йшлося про щось абстрактне, все було пречудово, але тепер кавалер Тіто Ленці намагався викликати на розмову мене:

— Ви не міланець, чи не так?

— Ні…

— Проїздом тут?

— Еге ж…

— А Мілан — красиве місто, га?

— Атож, красиве…

Я був не балакучіший за прирученого папугу. Що настирливішими ставали його запитання, то ухильніше я відповідав. Дуже швидко ми дійшли до Америки. Тільки-но чоловічок почув, що я народився в Аргентіні, як підскочив і кинувся потискувати мені руки:

— Вітаю вас, любий синьйоре! Я заздрю вам! Ах, Америка!.. Я теж там бував.

Він там був? Рятуйся, Адріано!

__ В такому разі, — хутко докинув я, — вітати слід вас, бо мені… власне, я там і не був, хоч і народився за океаном. Я виїхав звідти кількамісячним немовлям, отож навіть не ступав по американській землі.

— Шкода! — з сумом вигукнув кавалер Тіто Ленці. — Одначе у вас там зосталися родичі, чи не так?

— Ні, нікого…

— То, виходить, ви приїхали до Італії з усією вашою родиною і тут влаштувалися? А де ж ви оселилися?

Я сидів, як на голках. Стенув плечима й відповів, зітхнувши:

— Мені довелося жити в різних місцях. Сім’ї не маю і… і подорожую!

— Як чудово! Щасливчик! Подорожі… У вас таки справді нікого немає?

— Нікого…

— Як чудово! Щасливчик! Я заздрю вам.

— А ви, значить, маєте сім’ю? — спитав і я, щоб перевести розмову на нього.

— Анікогісінько! — зітхнув він, заплющивши очі. — Я сам і завжди був сам.

— Отже, в нас одна доля!..

— Але я нудьгую, любий синьйоре, о, як я нудьгую! — вигукнув чоловічок. — Самотність для мене… Остогидла вона мені. Друзів у мене доволі, але повірте, у моєму віці не вельми приємно, коли приходиш додому, а тебе ніхто не чекає. Є люди, котрі все розуміють, а є такі, що не розуміють нічого, любий синьйоре. Розумному, напевне, навіть гірше, бо зрештою в нього не лишається ні снаги, ані волі. Він каже собі: «Не слід робити того, не слід робити цього, щоб не вчинити неподобства». Чудово! Але ж якоїсь хвилі він помічає, що все життя саме по собі — суцільне неподобство. А тоді, скажіть на милість, який сенс у тім, що він не чинив неподобства? Виходить, що він ніби й не жив на світі? Ось так, любий синьйоре.

Я спробував утішити його:

— У вас, на щастя, ще є час…

— Вчинити неподобство? Та я вже чинив його і то не раз, — перебив мене кавалер Тіто Ленці, хвалькувато всміхаючись. — Я мандрував, як оце ви, і були в мене пригоди… так, так, вельми потішні й пікантні… У Відні, приміром, якось увечері…

Я ніби з-за хмар упав на землю. Як? Любовні пригоди? У нього? Три, чотири, п’ять — в Австрії, у Франції, в Італії, навіть у Росії… Та ще ж які! Відчайдух! Ось, наприклад, уривок з розмови між ним та однією заміжньою панею:

В і н: — Ех, коли поміркувати, люба пані, то я чудово розумію вас! Зрадити чоловіка, боже