Читати книгу - "Клянусь, я твоя, Поліна Ендрі"

27

Яскраві косі промені сонця б'ють мені прямо в очі, через що весь залишок уроку мені доводиться мружитися, як підсліпуватий кріт, витягнутий назовні. Від розжарених вікон виходять такі спека і задуха, що я мало не скидаю руки в переможному жесті, коли дзвенить дзвінок на перерву. 

Безладний хор втомлених однокласників тут же супроводжується симфонічним оркестром зі скрипучих дерев'яних стільців, блискавок, що роз'їжджаються на сумках і рюкзаках, і тихих пересварок за перше місце біля виходу на волю.

Я відчуваю, як гудуть мої м'язи від втоми, як стукають думки по черепній коробці, боляче віддаючись у скронях. Мені здається, ніби мені в голову заклали важкий цегляний камінь, він тисне, вигвинчуючи і без того втомлений мозок.

Реферат з астрономії зданий, контрольний тест з математики написаний на відмінно, попереду одна з найважливіших річних форм контролю - захист курсового проекту. Що ж, я сміливо можу розпочати зворотний відлік: до випускного залишилося лише десять днів. І я б невдоволено закотила очі, нарікаючи на наполегливість вчителів і надто швидкий темп, але не сьогодні. Сьогодні я готова вчитися безперервно, аби тільки не думати про те, що Олівію забирають. Знаю, спосіб такий собі, але це єдине, що рятує мене від пригнічених думок. І, тим не менш, у мене залишилося ще одне незавершене діло, яке маленьким черв'ячком підгризає куточок моєї душі.

Половина однокласників вже покинули кабінет, і я підводжуся з місця, закидаю сумку на плече і, повільно штовхаючись з рештою в проході, прямую вздовж коридором між партами. Елайна сьогодні не прийшла до школи і мені навіть немає з ким поділитися переживаннями.

Я не вишукувала його спеціально, по правді, я навіть не впевнена, чи вистачить мене на те, щоб знайти його серед густої сірої маси учнів, але удача сама повернулася до мене обличчям, коли наприкінці коридору несподівано промайнула знайома сорочка.

- Стен! - голосно гукаю я.

Хлопець різко гальмує і я прискорюю крок, бачачи, як він з неохотою обертається.

- Чого тобі, Кімберлі?

Чомусь мені цей тон не подобається, я відчуваю, як руки починає неприємно холодити.

- Я хотіла подякувати тобі... О Боже! - скрикую я, коли він повністю розвертається до мене, і я бачу його обличчя. На ньому червоні садна з лівого боку, підбите око, на якому сформувався світло-фіолетовий синець, і тріснута губа. - Звідки це?

Стен неохоче відмахується.

- Нізвідки. Просто посперечався з хлопцями. 

– Стен.

- Та нічого не трапилося, чого причепилась?

Я невіряче відсахуюсь. В очах Стена з'являється усвідомлення.

- Кім, - кличе він, тепер у його погляді теплий жаль. Я бачу, що він хоче висловитись, хоче щось мені пояснити, і я майже близька до того, щоб прийняти його правду. - Кім, вибач. Я був не правий. Я просто, коли побачив вас разом, у мені щось перегоріло. Я знаю, що повівся, як великий шматок лайна, але нічого з цим не можу вдіяти. Мир?

Я просто стою, не в змозі зробити що-небудь.

Я чую, про що він говорить, усвідомлюю це якимись далекими частинами мозку, але в моїй голові просто-напросто б'ється одне-єдине питання, що вганяє мене в щирий ступор.

- Стен, звідки в тебе синці?

- Та нісенітниця, кажу ж, посперечався з хлопцями.

- Гаразд... - я рознублено відповідаю, не зрушуючи з місця.

Стен стримано посміхається кінчиками губ.

- Мир?

- Мир, - киваю я, очевидно все ще не до кінця прийшовши до тями.

Стен перекидує шкіряний ремінець сумки на інше плече. 

- До зустрічі, Кім. Бувай, - він посміхається трохи ширше і я скоріше на автоматі підношу куточки губ у відповідь.  

Коли він зникає за рогом коридору, я витягаю телефон, щоб написати Кейну, тому що за цей час до мене повністю прийшло усвідомлення.

Кейн, це ти побив Стена?

Я встигаю спуститися сходами, по дорозі заскочити в секретаріат, щоб зробити скан документів, а потім в учительську, і коли я виходжу на вулицю, рухаючись до чорного Шевроле, що чекає мене, на мій телефон приходить відповідь.

Сьогодні мене не чекай.

Кейн!

Так це я.

Я відчуваю, як мене затоплює почуттями, їх багато, я не можу зрозуміти, яке з них найбільше, але серед них не менш яскраве – гнів.

Так, я злюсь, і, швидко набравши знайомий номер, я випалюю, щойно у слухавці лунає стримане "алло":

- Навіщо?

- Кімберлі... - Кейн втомлено видихає. - Я не збирався з ним битися. Він сам до мене прийшов. Сам накинувся і почав махати кулаками. Пробач, але я далеко не найтерплячіша людина і вже точно не святий, щоб підставляти іншу щоку.

Я так і стою, не рухаючись, все ще вражена.

- Він... Він вибачився і сказав, що шкодує про свою поведінку.

- Так, приблизно це я й почув від нього.

Я здивовано скидаю брови.

- Ви що... Побилися, а потім поговорили по душам?

- Типу того. Тільки не ми, а він.

Я з хвилину приходжу до тями, розхитую головою і відчуваю, як сталеві прути, що обплітають мої груди, повільно слабшають. Я все ще трохи схвильована, Кейн говорить мені про те, що Олівія вже в нього і сьогодні він не зможе прийти. Ми прощаємося, прийшовши до ніжного прояву почуттів, я відчуваю засмученість через те, що сьогодні мені не вдасться побачити малечу, прошу поцілувати її від мене, і з важким осадом на серці іду в машину. Але, незважаючи на прикрість, я відчуваю, як невидимий тугий вузлик, що стягував куточок моєї душі, мимоволі розв'язується.

Стен Девіс. Загублений хлопчик, який заплутався в соб. Ми всі помиляємось. Але за бажанням можна знайти виправдання будь-якій людині та будь-якому вчинку. Я  можу зрозуміти Стена, адже я дійсно не уявляю, що він відчував, коли побачив мене з Кейном. Головне, вміти визнати свою помилку. І він із цим впорався на відмінно.

І коли я вже під'їжджаю до будинку, налаштовуючись на допит матері про школу, на мій телефон надходить повідомлення.

Кім, вибач. Мені дуже соромно за свою поведінку. Знаєш, тобі справді дуже пощастило з хлопцем. Тепер я знаю, що він нікому не дасть тебе образити. Я хочу почати все спочатку. Друзі?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍