Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

112
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 95
Перейти на сторінку:
ліс знають, — здивувався Назар, та, побачивши, як опускаються брови козака, відступив на крок і аж тоді продовжив: — Гаразд, скажу, як для людини з далекого краю. То знаменитий ліс. Знаменитий чорною славою — тому так і зветься. Чув я від людей, що раніше на тому місці був степ і городище, та ще кілька селищ було. Всі вони стояли навколо озера із солодкою водою, в якій водилася різна риба. В старі часи з’явився в тому городищі чаклун і почав людей від віри істинної відводити і у свою чаклунську приводити. І такий сильний він був чарівник, що багатьох закляв. Але знайшлися козаки хоробрі, на яких чаклунство не діяло. Зв’язали вони того чаклуна та й кинули в озеро. Ще й послали йому вслід кілька своїх заклинань. Відтоді життя на тому місці не стало. Озеро замулилося, наполовину стало болотом. Люди покинули ті місця, і вони дуже скоро заросли високими деревами й непрохідними кущами. А в болоті тому, кажуть, немає дна. Так глибоко провалився чаклун від козацьких заклинань. Сказав той парубок, що цікаво йому перевірити, є в тому озері дно чи немає. Ось такий він дурень.

— Де цей ліс? — із нетерпінням запитав бородань.

— Що зараз у тому лісі? — розважливо уточнив його товариш.

— Ліс той між Чигирином і Чорним шляхом[104]. Веде той шлях від Криму бусурманського, через Дніпро, потім по степу на північ, а біля Чорного лісу повертає на захід. Там розходиться на три дороги — і веде аж до Львова та коронних земель. По тому шляху й ходить до нас орда, як до себе в кіш[105]. Бува, налетить кілька чамбулів татарських, на тисячу воїнів, і тут до них із лісу приєднується ще тисяч десять або й більше. Це татари збираються в тому клятому лісі, щоб їх у такій великій кількості заздалегідь не побачили. А ще в тому лісі багато всякого розбійного люду. Проста людина, ба навіть при зброї козак туди не поткнеться нізащо. Хіба що...

— Дурень той парубок! Що сказати... — розвів свої довгі руки Сич.

— Одне зрозуміло: гайда на коней, — сказав бородань.

— Принаймні зрозуміло, куди рухатися, — буркнув другий козак.

І коли вони, не попрощавшись навіть зі священиком, пішли, Назар сказав навздогін:

— Ще він питав, як знайти ті три джерела, де в одному місці різна вода...

— Це ще де? — повернув голову бородань.

— На околиці хуторка Суботів, не доїжджаючи Чигирина...

На ті слова козак махнув рукою і поспішив за своїми супутниками.

— І ще він сказав...

Тепер уже всі троє зупинилися й обернулися на вигук Назара.

— Сказав, що заведе таку пасіку, як у мене. Адже солодшого меду ніде немає. А то все від солодких груш наших. І назве він ту пасіку Грушівкою!

— Нехай і Грушівкою! Тьху! — сплюнув Сич. — Бодай тебе з твоєї пасікою... Бачиш, що поспішаємо!

* * *

— А бачиш, мій добрий друже Пластуне, на дорозі хрест? Одна дорога на іншу лягає. Куди нам? Праворуч? Ліворуч? А може, вперед?

Пластун голосно пирхнув і став підгортати правим копитом передньої ноги дерен біля дороги.

— Онде й чоловік сидить на перехресті. У нього й запитаємо.

Кінь згідно кивнув і, не чекаючи команди, повільно продовжив шлях. А за кілька десятків кроків сам і спинився біля чоловіка.

Той, у простому селянському одязі, сидів у самому центрі перехрестя і розмірено погойдувався. І співав, а чи підвивав собі час від часу, відбиваючи в придорожній пилюці ритм правицею.

Чи то Пластун так тихо підвіз свого вершника, а чи був той чоловік глухуватий, але він так і не відчув, що тепер не сам.

— Вітаю тебе, добрий чоловіче! — крикнув парубок.

Аж тоді той селянин схопився на ноги й відскочив на кілька кроків. Як не дивно, але він тут-таки замахав руками, засміявся від радості, а потім упав на коліна і став дякувати Богові. Трохи перечекавши, парубок запитав:

— Добрий чоловіче, скажи мені, а краще моєму коневі, яка з доріг веде до хутора Суботів? Там, кажуть, є три струмки, що б’ють з-під землі за крок один від одного і при цьому різні на смак. Чи чував ти про таке диво земне?

— Не пам’ятаю. Може, й чував. Але щодо див — то це про те, що зустрів я тебе, добрий парубче. Оце диво дивне! Цілий день сиджу на дорозі, а ніхто не їде і не йде по ній.

— Та ж Великдень. Чи ти нехрещений? — примружив око парубок.

Селянин теж примружив око, зітхнув, а потім рішуче сказав:

— Будь як буде. Дружина здивується, що я з дороги парубка з міткою на губах привів. Але така вже Божа воля. Аби хліб, а зуби знайдуться. — І вклонився аж до пилу дорожнього. — Будь мені, перший стрічний, за кума. Бачу, що не дитя ти. Це важливо, як кажуть люди.

— Невже у твоєму селищі люди всі вимерли або цураються тебе і твоєї дружини за провину яку чи за злодійство? — суворо запитав парубок.

— І не подумай такого. Сказали мені: якщо запросиш у куми першого стрічного на дорозі, а краще на перехресті, то виживе твоя дочка. Якщо не знайдеш такого до заходу сонця — помре дівчисько, як і попередні двоє немовлят, що й дня не прожили.

— Он воно як! То добра справа. До того ж не був ще я немовляті хрещеним батьком. Тільки от біда...

— І яка вона? — з тривогою запитав батько новонародженої дівчинки.

— Нечасто я в цих місцях буваю. А відповідальність у кума завжди велика. Це я точно знаю і не завжди зможу бути на дні народження похресниці, співати над колискою пісні й казки розповідати. Може не бути мене на обряді постриження і навіть у день весілля...

— Що тут скажеш. У мого сусіда було три куми, і всі загинули. Тепер нема кому повести його дочок до вінця. Нема кому сісти на почесне місце біля образів. Таке життя наше. Без надії живемо. А ось охрестити потрібно до заходу сонця. І слід поспішати, бо священик у нас з іншого селища. Чекає в каплиці. Поставили ми її нещодавно. Маленька така, але для служби годиться. Не відмов у милості, добра людино. На небесах це тобі зарахується.

1 ... 33 34 35 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч Сагайдачного», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Меч Сагайдачного"