Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

Глава 23

Не встигла я покласти свою голову на подушку, як настав ранок. Сонце кидало у вікно промені. Вони лізли мені в очі та моментально розбудили.

Відірвавши своє тіло від дивану я спочатку не розуміла, де знаходилася, а тільки згодом зрозуміла, що вдома. Почухавши потилицю, піднялася на ноги та підійшла до відкритого на провітрювання вікна. Я відчинила його повністю, аби до кімнати зайшло ранкове прохолодне повітря. Але чогось воно таким не було, а навіть навпаки - теплим. Я скривилася, однак нічого не зробиш. Це літо, а в цей період року мало бути спекотно. До того краще гарна погода, аніж дощ, який мені не потрібний, бо якщо він пуститься, то не буде в чому йти на зустріч.

Розвернувшись спиною до вікна, я глянула на годинник. Восьма ранку. Писати Владиславу ще рано, бо він точно спатиме до десятої. Тому я одразу пішла на кухню, де хотіла з фільтра налити собі води в чашку та ліквідувати спрагу, яка зненацька на мене напала.

На мій подив на кухні сиділи батьки та мирно говорили. Це добре - значить вони помирилися, і батько зробив, як я радила. На столі красувався букет білих тюльпанів, а мама жувала свій улюблений шоколад.

- Сонне царство очі протерло, - почав у звичній манері говорити батько. - Я вже думав йти тебе за ногу витягувати з ліжка.

- Але встала, - відказала я, сівши навпроти них за стіл

- Як спалося? - запитала мама, яка вирішила сьогодні плюнути на свої принципи та пила міцну каву.

- Та добре, а ви що тут обговорювали? Надіюсь, що нічого секретне від мене?

- Ми говорили з батьком, що варто вже купувати нову автівку, бо наш Жорік вже зовсім здає позиції, - пояснила мама.

Якщо чесно, то я досі не розуміла чого автомобіль назвали Жоріком. Та взагалі якось це дивно давати ім'я неживому предмету.

- Ну він вже старий. Пора йому під прес, - сказала я та зловила злий погляд батька. - Що?

- Не каже так про нього, - промовив він. - Навіть якщо зараз купимо нове авто, то він залишиться з нами. Будемо його використовувати для дуже рідких поїздок.

- Це куди? - невдоволено втрутилася мама. - До найближчого магазину?

- Я тобі дам його водити, - відповів він. - Будеш на ньому на роботу їздити.

- Ага,  пів дороги до салону пхатиму його, - пирхнула мама. - Класна розминка вранці. Не треба жодних пробіжок. Попхай Жоріка пів години щодня та будеш у цілковитій формі!

- Христино, не бурмочи та не перебільшуй. Жорік не постійно вередує, а фізичні навантаження час від часу будуть тобі корисні, бо ти так цілий день сидиш камінцем та тільки нігтики пиляєш тіткам, а треба більше рухатися.

- Як смішно…

- Ну не роби такий вигляд обличчя, бо з'являться зайві зморшки. Ось одна вже є - така велика, що пачку сметани можна залити та вона там залишиться.

- Невже? - забідкалася вона та різко побігла до ванної кімнати, де через п'ять секунд вона закричала:

- Негідник! Не можна так обманювати!

У відповідь батько почав сміятися, а потім пішов до неї.

Я сиділа та намагалася згадати чому сюди прийшла, а коли пригадала, то знову на кухні з'явилася мама, яка почала нишпорити у холодильнику. Вона витягала продукти для сніданку.

Після того, як ми всі троє знищили каву та смажені яйця, то батько пішов до гаража лікувати Жоріка, а ми з мамою вирішили пройтися по магазинах.

Звісно я не хотіла кудись йти у таку спеку, але хтось почав нити, що в неї нема нової сукні та решта. Одним словом мама мене вмовила, і зараз ми ходили в торговому центрі та шукали щось гарне, але замість цього наткнулися на одну доволі неприємну особу - Ліну. Матір моєї ще одної однокласниці Олександри, яка неймовірно мене дратувала.

Лінка, так її всі називали, була дивачкою нашого невеликого міста. Її знали фактично всі жителі. А це не дивно, бо вона завжди любила хизуватися своєю донькою. Одне діло коли було дійсно чим пишатися, а друге - коли всі слова брехня.

Тільки сяде Ліна у маршрутку то починала хизуватися всім, що її донька неймовірно розумна, гарна, просто діамант... Але у реальності Олександра тупа як валянок. Вона завжди домашку списувала з інтернету та приходила на уроки абсолютно не готовою. Так і отримувала двійки.

- Яка зустріч, - сказала вона. - Довго так вас не бачила. Ти так Зоє виросла...

- Добрий день, - пробурмотіла я, а мама промовчала.

- Як у вас справи? - допитувалася вона.

- Краще всіх, - відказала матір невдоволеним голосом. Видно, що Ліна її дуже бісила.
- А я ось шукаю сукню онучці. Її вже три роки буде. Ось думаю подарувати таке Зіночці.

- Тоді йди шукати.

- А у вас ще нема продовження роду?

Цієї миті хотіла відповісти я, бо бачила, що мама на грані, але очі зловили вкінці залу знайому білу голову, а потім це ... Ні! Максим!

- Зоя поки будує кар'єру, а не думає про дітей, - сказала мама, схопивши мене за руку та потягнула в сторону. - Вибач, Ліно, але ми поспішаємо.

Мої нутрощі похололи. Невже там Максим? Але коли я повернула назад голову, то там нікого не було. Невже здалося? Щось мені це зовсім не подобалося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍