Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Чи міг я їй подобатися? Чи це моя фантазія видавала бажане за можливе?..

Раптом повільна мелодія закінчилася, змінившись гучною та енергійною так різко, що я зненацька здригнувся. Тряхнув головою, повертаючись зі своїх дурних фантазій у реальність. У якій разом із закінченням чуттєвої пісні з очей навпроти зникла й грайливість. Ліка відсторонилася, окинула мене вже зовсім іншим - немов у її голові знову клацнув перемикач - холодним і неприязним поглядом і відступила на крок.

- Думаю, мені час знайти мого супутника, - видала, задерши ніс догори, - і привітати його вже як слід, - додала, обдарувавши мене фальшивою усмішкою, з нальотом злісної уїдливості, і різко розвернувшись на підборах, попрямувала у бік vip-зони.

Я подався вперед, щоб простежити за її переміщенням, і побачив, що дівчина, щойно піднявшись на другий поверх, відразу стала спускатися, прихопивши свою сумочку. А потім, озираючись на всі боки, ніби побоювалася, що її засічуть, прослизнула до виходу.

Я посміхнувся, подумки ставлячи собі плюсик за те, що в черговий раз мав рацію на рахунок неї, і теж зазбирався на вихід - більше мене тут нічого не тримало. Але тільки я зробив пару кроків, як мене перехопив Льоха.

Не знаю, що він з собою зробив, але виглядав хлопець посвіжілим, крокував цілком твердо, і очі більше не здавалися скляними.

- Де Ліка? - Запитав Льоха, оглядаючись на всі боки в надії відшукати свою супутницю.

- Пішла. - Просто відповів я, знизавши плечима.

- Як це пішла? – витріщивши очі скрикнув Олексій. Вигляд у нього був такий злий і засуджуючий, ніби вона скоїла злочин, як мінімум, а не просто звалила з набридлої вечірки. - Ти чому не затримав її? - Ледь не закричав на мене друг, і від досади навіть тицьнув долоньками мені в груди.

- Я намагався. - Я розвів руками і підтиснув губи, висловлюючи своє, я сподіваюся, найщиріше співчуття бідоласі. – Але, думаю, ти перегнув палицю із… цими своїми поцілунками.

- От дідько! – загарчав Льоха і з розпачом грюкнув кулаком по стіні. - Я так і знав! Знав, що нічого з нею не вийде. Ці двоє ... мажори чорт їх забирай, обходжують її, подарунками задаровують, а я хто? Ніхто. Безіменний футболіст, теж мені… Нафіг їй такий… - заголосив друг, і я з жалем похитавши головою, стиснув у знак підтримки його плече. – Я одразу казав, що нічого з нею не вийде… вся така правильна, пристойна. Недоторка, я таких з напівпогляду визначаю… - Продовжував говорити Льоха, і я насупився. У сенсі "пристойна"?

- Пристойна? – перепитав я, спантеличено подивившись на хлопця. – То ви її обрали… не тому, що… вона на кшталт… легка здобич? - Чомусь неслабо розгубившись насилу промовив я.

Я не питав раніше, чому вони вибрали саме її, сам зробив висновки, ґрунтуючись на своїх власних висновках. Невже вони виявилися помилковими настільки, що кардинально відрізнялися від дійсності? Невже я можу так помилятися?

Мені завжди здавалося, що моя цинічність і аналітичний розум дозволяють непогано розумітися на людях і навколишній дійсності. Виходить, я помилявся і в собі також?

- Та ні, звичайно. - махнув рукою Олексій. - Навпаки, чим складніше - тим цікавіше. Так вирішили ці два дебіла, а я повівся. Знав же, що я на тлі їх – бродяга бездомний. – Продовжив журитися хлопець. – Якого біса я часу стільки втратив? Краще б реальну дівчину обхожував… Повівся на спір цей безглуздий. Лошара… Знову Тимур виграє. Він завжди у наших парі виграє. Змієня чортове... Знову я програю...

- Не програєш. - Замислено простяг я, розфокусовано дивлячись на дівчат, що танцювали поруч. Олексій підвів на мене погляд, і я повернувся до нього. – Ти не програєш, бо ніхто не виграє. Вона не дасть вам такої можливості… - ляснув друга по плечу, підбадьорюючи і додав. – Забудь. Іди до гостей, продовжуй святкувати. Сьогодні ти не залишися один. Тільки натякни одній із своїх подружок, і вони тебе одразу ж втішать. Не сумуй, друже. 

Я попрощався з другом і рушив на вихід. Усередині крутилося неприємне почуття, яке буває, коли усвідомлюєш власну помилку. Я схибив, це факт. Я поставився до дівчини з упередженням, на яке вона не заслуговувала. Навісив на неї ярлик, хоча сам зневажав людей, які мають цю звичку.

Я терпіти не міг розчаровуватись у людях, але найбільше я не любив розчаровувати сам себе.