Читати книгу - "Покоївка для незвичайного актора, Анастасія Бойд"

Глава 21

Від самого початку, я розуміла, що будь-яка моя позитивна відповідь Крістофу щодо будь-чого, обов'язково матиме наслідки. Будь-який крок назустріч, навіть найменший... Я йшла на це майже свідомо, але так само свідомо розуміла, що це помилка. Навіть, якщо б він не був сексоголіком. Навіть якщо він більше не знімається в кіно, і дійсно здатен закохатися в мене. Це помилка. Якщо відкинути мої фантазії і азарт, Шері зовсім не мій чоловік – ні за віком, ні за поглядами, ні за поведінкою. Він не на мій смак. Не люблю красенів, для яких норма займатися сексом на камеру. Я наче просто хочу наробити дурниць і погратися з незвичною для себе іграшкою. Це моє тяжіння було таким яскравим, хоч і пустим, що я і не помітила як пустота заповнилася теплом. Цікавістю. Який він? Який Ренді Райд, коли не трахає когось, або коли не фліртує зі мною і не корчить з себе владного татка? Який він у побуті? Ми прожили разом більше тижня, але все, що я бачила, це те як він їсть, спить, чистить зуби, і кружляє біля мене. Здається, я звикла спостерігати за ним з боку, що була б щаслива подивитися записи з камер спостереження у домі. Я не робитиму цього, але це факт. Мені цікаві дрібниці. Мені цікаво, чим він захоплюється, звідки вміє готувати, які читає книжки, яку музику слухає... Чи є в нього друзі? Який він з ними? Це поганий знак. Я закохуюся. Швидко і невпинно. Попри все. І мені страшно, бо так – я не впевнена, що впораюся з наслідками втрати його розуму. Нашого розуму.

– Про що ти так замислилася? - раптом спитав Крістоф.

– Чому ви мене поцілували? - я вирішила перевірити, які почуття викличе в мене його відповідь.

– Здається, я сказав, що ти мені подобаєшся. Це пов'язано, як вважаєш? - посміхнувся він краєчком губ, і моє серце забилося частіше. Крістоф не задкує. Все ще освідчується в симпатії.

– Чому саме зараз? 

– Щоб перевірити дещо, - скута відповідь. Шері не хоче багато говорити.

– Що саме?

– Чи закохана ти в Поля, або здатна піддатися мені. Я здивувався, побачивши вас разом.

– І що з'ясували?

– Тобі необхідно це все почути на власні вуха? - цокнув Крістоф, трохи прискорившись.

– Мені подобається, коли ви поглиблюєтеся в свої почуття до мене, - сміливо подивилася я на Шері, але він не відривався від дороги.

– Я зрозумів, що ти не закохана в нього. На жаль, ти хочеш мене, і одного разу я не витримаю, - з непідробним жалем, зітхнув Крістоф. – Візьму тебе так, що ти втечеш наступного ранку, або в той самий день.

Мені стало спекотно в грудях від його слів. Шері мене візьме. Цілуватиме всюди. Зробить зі мною те, що робив зі своїми партнерками на зйомках. Так жахливо та інтригуюче водночас.

– Я не знаю, чим саме ви мене хочете налякати, але найбільше мене лякає ваше серце. Я б не хотіла, щоб на мені хтось вмер від серцевого нападу, - жорстко вимовила я, ймовірно принизивши Крістофа, але ж це правда.

– Яка жорстока... - сумно посміхнувся Крістоф, і мені стало його шкода. Захотілося вибачитися.– Але розумію. Хворі чоловіки потрібні хіба що їхнім старим дружинам. Або дітям, - додав Крістоф, і я раптом збагнула, що не знаю, чи був він одружений та чи має дітей.

– У вас є діти?

– Гадки не маю. Можливо.

Ми поблажливо посміхнулися один одному, і я побачила, що ми вже наближаємося до будинку, тому промовчала. Нічого не сказала більше. Тим паче... Не можу сказати, що Крістоф зовсім не має рацію. Його здоров'я також мене лякає. Я надто молода, щоб витрачати свій час на догляд за хворим чоловіком. Але... Мій цинізм і прагматизм тьмяніє, бо натомість виникає бажання читати кардіологічні статті, і роздивлятися умови вступу до медичного університету. Який з мене лікар? Такий самий, як і педагог. Але досвід з бабусею, змусив інколи думати про те, скільки б вона прожила, якби я мала медичну освіту. Все одно я б не встигла закінчити університет до її смерті... Я зараз знову плакатиму.

– Софі, - гукнув мене Крістоф, коли ми вийшли з машини, і попрямували в дім. Я озирнулася, і зрозуміла, що відірвалася від нього. – Я тебе образив?

– Ви тепер завжди будете звертатися до мене на "ти"? - прискіпливо спитала я. Крістоф невпинно стирає кордони між нами.

– Чомусь не виходить повернутися до офіціозу. Тобі неприємно?

– Просто цікаво. Хочу знати про ваші плани.

– Мої плани полетіли шкереберть, але що з тобою? Ти засмучена, - Крістоф відчинив двері, і ми увійшли до вітальні. 

– Тому що... Це вас не стосується. Мої думки не завжди заповнені вами, і якщо я згадаю про щось своє, вам не обов'язково звертати на це увагу, - огризнулася я, приборкуючи своє тремтяче підборіддя. 

– Ми розмовляли і ти різко посумнішала. Логічно пов'язати ці події. Але якщо я неправильно все зрозумів... Скажи, як є. Мені не байдуже, як почувається моя підлегла.

Його турбота чомусь розчулила мене, і я здалася.

– Я згадала бабусю. Вона померла півроку тому від інфаркту. Інколи находить... Але це дрібниці.

– Мені дуже шкода. Ти згадала її, бо в мене теж проблеми з серцем? - який кмітливий. Я дійсно не хочу, щоб він помер.

– Мабуть... - я насилу вимовила це слово, бо наприкінці звело губи від бажання плакати. Треба піти в свою кімнату і заспокоїтися. Я розгорнулася, нічого не сказавши Крістофу, і попрямувала до сходинок.

– Софі... - він наздогнав мене, і м'яко взяв за руку. 

Я вже нічого не бачила через сльози, які стояли в моїх очах, і міцно обхопила Крістофа, притулившись обличчям до його торсу. Почала гучно схлипувати, і Шері нарешті обійняв мене у відповідь. Я відчула, як він цілує мене в маківку, наче маленьку, і повільно гладить по спині. Крістофу байдуже, але мені приємно плакатися йому в жилетку, наче таким чином я відкриваю іншу сторону його особистості. Людяну і чуттєву. 

– Не плач, маленька Софі. Твоя бабуся має пишатися тобою... А коли ти досягнеш своєї мети, особливо.

– Я не хочу...

– Не хочеш вчитися?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍