Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 25

До дня народження залишалося ще дві години, а я знову не могла знайти собі місця. Спершу хотілося просто посидіти в парку, але підступний дощ вкотре зіпсував мої плани. Задріботів підступний так, що довелося аж бігти до найближчої кав’ярні, прикриваючи голову й трап’яну сумку з ноутбуком курткою. А холодно то ж як різко на вулиці стало… В Києві цього й близько не помічала. Чи може то просто Артур зігрівав мене своєю постійною присутністю поруч? Мимоволі посміхнулася при згадці про нього. Справді вже так сумую...

Але цікаво, чи повернулася б до Дена, якби не він? Сама не знаю. З обома завжди було комфортно й тепло. Жодних сварок і непорозумінь, бійок чи ще чого подібного. Це останніми днями їх трішки переклинило. Але обоє одразу ж попросили пробачення, а я не з тих, хто буде пригадувати їм це до кінця своїх днів. Швидше вдарю разочок, ніж мучитиму і себе, і їх.

Підійшла до привітної баристи кав’ярні, що була поруч поруч й замовила собі гарячого шоколаду, щоб трішки зігрітися. Але хоч і планувала провести в закладі зовсім трішки часу, так і не помітила, як настала п’ята. Оце я розумію змінилося місто… Навіть покидати кав’ярню заради святкування свого ж дня народження не хотілося зовсім. Затишне місце, що змушувало почуватися більше вдома, ніж сам будинок у якому зростала. Але прекрасно знала, що Таня з моїми батьками цьому геть не зрадіють, а тому знехотя підвелася та посміхнувшись баристі, швиденько пішла додому.

На щастя, за ці дві годинки дощ припинився й лише поодинокі калюжі нагадували про те, що він був взагалі. Ну й трішки прохолодніше повітря, звісно. А ніс продовжував вловлювати специфічний запах, який обожнювала в дитинстві.

Йшла знайомими стежинами, пригадуючи, як бігала вуличками міста. Як падала та піднімалася сотні разів, не даючи цьому стерти посмішку, що сяяла навіть ще яскравіше попри все. А чому ні, якщо поруч завжди були вірні друзі. Точніше подруга, адже всі інші, окрім Тані, припинили спілкування зі мною одразу по завершенню школи. Хоча Влад навіть раніше, але з’явився зараз, тож навіть не знала чи можу я його й досі відносити до їх числа? А нехай. Все одно від цього мені нічого не станеться.

«Аліна вже пересердилася. Чекаємо тебе завтра в офісі. Ти ж будеш? Так нетерпиться тобі про все розповісти» – від Міли раптом прийшло повідомлення, якого геть не чекала.

«З радістю вислухала б, але ні. Мене не буде» – відповіла й з посмішкою на вустах вимкнула телефон.

Отже, вже без мене не можуть. Хоча сумніваюся, бо Влад дійсно крутий у своїй справі. Але якщо я й прийду, то на своїх  умовах і тоді, коли захочеться мені. Нічого з ними не станеться, якщо я кілька днів вирішу провести в рідненьких Сирниках.

– Ксеню, вітаю, – кинулася до мене Таня, ще коли до мого дому залишалося пройти два квартали.

– А якби я пішла іншою дорогою? – посміхнулася, обіймаючи от дійсно ту людину, яку можна було зараховувати до повноцінних друзів.

– Ага, по тих ямах. Так я тобі й повірила, – посміхнулася вона, одразу протягуючи презент.

– А хіба не від тебе до мене зараз їде посилка? – здивовано поглядала на красивий срібний кулон, який вже давненько видивлялася, але все ніяк не хотіла купити через те, що не ношу прикрас взагалі.

– То обманка, щоб так одразу й не розслаблялася. Не думала, що посилку затримають аж на день. А так хотілося подивитися на твою реакцію на порожню коробку, – прощебетала подруга, ще раз міцно обіймаючи.

Я лише посміхнулася. Типова Таня. Хоча, чесно кажучи, я була ще й як готовою до такого. Вона завжди наплановувала кілька подій і потрібно було здогадуватися, що ж реальне. До речі, я разів три не вгадувала й так і проводила вечір в ресторані сама самісінька або ще де, коли в той же час десь гула вечірка. Проте це аж ніяк не банально. Можливо, саме тому вона й стала такою популярною організаторкою. Оригінальних ідей їй явно ніколи не бракувало.

– З днем народження! – кинулася до мене юрба з родичів та знайомих, як тільки я переступила поріг дому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍