Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 26

Слово за словом й от я сама самісінька. В принципі, як і завжди, коли вмикається музика. Ну не люблю я танцювати – тут вже нічого не зробиш. Ще з дитинства намагалися привчити. І я намагалася навчитися цій усій плавності та новим рухам як істинна дитина людей, що побіжно викладають танці, але то не моє. Бо коли ти навіть в танцювальні позиції стати нормально не можеш, варто забувати про те, щоб хоча б найпростіший вальс навчитися танцювати.

Хоч зізнатися чесно, це також намагалася втілити в життя. Але вже очікувано дсятки репетицій з Деном і без анітрохи не дали результатів. Швидше навпаки. І ніхто навіть слухати не збирався, коли ми вже з Деном переконували всіх про те, що я рагуль в танцях. Таки пішла. А який був результат? Відтоптані ноги Дена й моя зіпсована сукня. Коротче, випускний вдався на славу, але я вирішила більше ніколи не танцювати.

– Ох, як згадаю…– присів поруч від мене Ден, посміхаючись. Напевно перше, що в нас дійсно було відмінного – це його любов до танців, коли з мого боку була суто ненависть.

– Але хіба не весело було? – одразу знову перейнялася безтурботним жартівливими настроєм Дена.

– Це тобі було весело, а мені боляче і фізично, і морально, – насупився Ден, посміхаючись.

– Ой та годі тобі, – штурхнула його в плече. – Мені також було непросто. Я ж так старалася…

– Нічого не робити, – не втратив можливості Ден.

– Агов! Не недооцінюй моєї праці, – вдавано образилася, відвертаючись від нього. І в цей момент мій погляд вловив самотню постать, що виднілася за вікном. – Влад?

Накинула тепле пончо, яке так довго чекала з-за кордону й яке стало моїм улюбленим верхнім одягом вдома та побігла на вулицю навіть нікому нічого не сказавши. Думаю, Ден і так все чітко зрозумів, бо вони були знайомі, а інші просто нічого не бачили за своїми запальними танцями. Ще б пак, татко ж влаштував брейкданс прямо посеред просторої вітальні. А глядачі колом оточили його, не даючи нікому помітити мене.

– Що ти тут робиш? – тихо промовила, підходячи до нього.

– Тебе не було в квартирі, а на повідомлення ти не відповідала, тож подумав, що знайду давню подругу тут і не помилився, – в його погляді все ще читався той же біль, але він поступався вині.

– Аліна не проти? – озирнулася про всяк випадок, прекрасно розуміючи, що її тут точно не зустріну.

– А чому вона має бути проти? Я поїхав привітати найкращу подругу з днем народження і на тому крапка. Ось, тримай, це тобі, – протягнув він невеличку коробочку. – Я не знав, що тобі зараз подобається, тому якось так.

– Сам зробив? – нарешті відвела шокований погляд від вмісту презента, де була ще одна коробочка, а головне відділення займав бісквітний пиріг.

У відповідь Влад лише кивнув, злегка посміхаючись.

– Знаєш, ми обоє маємо перед тобою вибачитися. Я мав тоді зробити хоча б щось, але просто завис. Пробач. Мене й Аліну. Вона не мала говорити того всього, – промовив він, тупцяючи на місці й обережно поглядуючи в бік будинку.

– Та я й сама винна. Не подумала, як це виглядає збоку, – одразу ж спробувала спинити його. Мені не потрібні були вибачення. Банальна присутність поруч і такий чудовий подарунок й самі зробили б все, навіть якби не знала передісторії.

– Ні, то ж була моя пропозиція, – почав говорити Влад й раптом замість рум’яного колишнього друга я побачила лише його подобу. А минула ж лише мить…– Я маю тобі дещо розповісти. Про мене й…Аліну. Можливо, тоді ти зможеш нас пробачити.

– Я знаю, – спинила його, взявши за руку, а потім і взагалі поставила пиріг на столик альтанки неподалік й просто обійняла Влада замість тисячі слів.

– Хто? – одразу запитав він, але одразу сам і знайшов відповідь. – Артур…

– Так, – тихо промовила, продовжуючи обіймати його. – Мені так шкода… І тут ще й я у такий важкий для вас день…

– Це не твоя провина, – прошепотів він.

– Знаю, але все ж пробач.

– Дякую.

– Владе? – тихий, злегка охриплий голос Ігоря Миколайовича розрізав тишу навколо. А в ньому було стільки болю і радості, що вистачило б на всіх в нашому домі. Як же вони все-таки давно не бачилися.

– Тату? Привіт, – посміхнувся таки точно друг й поволі покрокував назустріч батьку.

Вони просто дивилися одне на одного, вивчаючи найдрібніші риси обличчя, не наважуючись зробити перший крок. Але одна секунда й от вже вони самі в міцних обіймах. Так само без слів, проте я не збиралася чекати, коли ж вони нарешті почнуть говорити. Розуміла, що все, що трапилося між ними й розділило зараз відкотилося на далекий-далекий план і стало чимось неважливим. А мені й було трішки байдуже, бо розуміла, що я третя зайва і потрібно було звідти вшиватися.

Швидко схопила коробочку і тишком-нишком прослизнула назад в будинок, даючи їм побути наодинці. І ось такий подарунок подобався мені в рази більше, ніж всі інші. Навіть за вміст невеличкої коробочки всередині великої, що лежала поруч з пирогом. Адже там була не точна, але дуже схожа копія моєї улюбленої красуньки-брошки, яку загубила в класі сьомому. Тоді саме Влад заспокоював мене. Отже, не забув.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍