Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

206
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 96
Перейти на сторінку:
розумні, значно важливіше, — і селяни скажуть, що це Утопія. Дякувати долі чи політиці, містечко наше витратило сімнадцять тисяч доларів на побудову ратуші, але, ймовірно, навіть за сотню років не витратить стільки на живий розум — істинне м'ясо для цієї мушлі. Сезонний абонемент на зимові лекції в ліцеї — це найкращий спосіб інвестувати 125 доларів у нашім містечку. Коли ми вже живемо у XIX столітті, чому не використовуємо його можливостей? Чому наше життя мусить бути провінційним? Якщо ми читаємо газети, нумо пропускати бостонські плітки й читати найкращу газету у світі. Не треба смоктати куклу «політично нейтральних газет для цілої родини» чи гортати нашу новоанглійську «Оливкову гілку»[153]. Хай нам надсилають бюлетені всіх наукових товариств — подивимося, чого вони варті. Чому ми дозволяємо «Harper & Brothers»[154] чи «Redding & Co.»[155] підбирати читання для нас? Село мусить, як шляхтич із витонченим смаком, оточувати себе тим, що підживлює культуру, розум і освіту — мудрецями, книжками, картинами, скульптурами, музикою, філософськими інструментами[156] тощо; не мусить воно обмежуватися вчителем, священником, паламарем, парафіяльною бібліотечкою і трьома членами ратуші, бо колись, мовляв, нашим прабатькам-пілігримам цього вистачало, щоб пережити холодну зиму на цім понурім узбережжі. Колективний подвиг суголосний нашому духові, а що містечка наші у розквіті, то й можливостей у нас більше, ніж у шляхтича. Нова Англія може найняти всіх мудреців світу — хай приїздять і навчають нас, хай живуть по черзі в містян, і ми не будемо провінційними. Отакої непересічної школи ми прагнемо. Най замість шляхтичів у нас будуть шляхетні села. Краще обійтися без зайвого мосту через річку і робити дорогою гак, але натомість перекинути міст через темний потік невігластва, що нас оточує.

Звуки

Обмежуючись книжками, нехай навіть найдобірнішими, і читаючи лише писемними мовами, що й собі становлять провінційний діалект, ми ризикуємо забути мову, якою промовляють без зайвих метафор усі речі та явища — єдину повсюдну і загальнозрозумілу мову. Оприлюднюють нею багато, друкують мало. Промені, що сіються крізь віконниці, забудуться, щойно ми відчинимо вікно. Жоден метод чи дисципліна не замінить потреби постійно пильнувати. Що таке курс історії, філософії та поезії, нехай навіть найдобірнішої, найкраще товариство чи найпохвальніший обряд проти дисциплінованої навички завжди вдивлятися у все, що можна побачити? Ким ти будеш: читачем, простим школярем — чи провидцем? Прочитай, що тобі роковано, поглянь на те, що простягається перед тобою, і сміливо ступай у прийдешнє.

Протягом першого літа я не читав книжок: я сапав боби. Ба більше, інколи я чинив іще краще. Бували миті, коли я не міг собі дозволити пожертвувати квітом теперішнього заради будь-якої роботи, байдуже, фізичної чи розумової. Люблю, коли в мого життя широкі береги. Інколи я після ранкової купелі просиджував цілий літній ранок, від світання до полудня, поринувши у мрії, серед сосен, ліщини й сумаху, і ніхто не порушував тиші й моєї самотності, а птахи співали чи безмовно пурхали хатою, доки сонце, що зазирало у західне вікно, чи стукіт воза на далекім путівці не нагадували мені про проминання часу. Тієї пори я ріс уночі, мов тая кукурудза, і то було значно корисніше за будь-яку працю. Той час не втрачений, а, навпаки, щедро накинутий поверх відміряних мені днів. Так я зрозумів, що мають на увазі орієнтали, коли пишуть про споглядання й відмову від трудів. Здебільшого я не зважав на проминання годин. День набирався сил, мовби прагнув освітити мої досягнення: щойно був ранок, аж ось уже вечір, а нічого вартісного я не досягнув. Замість співати, як тії пташки, я усміхався й мовчки радів своєму великому щастю. У горобця на ліщині свій щебет, але і пташка чує сміх чи тихе жебоніння з мого гнізда. Дні мої — то не дні тижня, тавровані іменами поганських богів[157], і не кришив я їх на години, і не тривожився через цокання годинника; я жив, мов індіанці пурі, про яких сказано, що «для вчорашнього дня, сьогоднішнього й завтрашнього мають вони лиш одне слово, а щоб розрізнити їх, вказують назад на позначення вчорашнього дня, вперед — завтрашнього, а вгору — нинішнього»[158]. Безсумнівно, мої краяни в місті назвали б це лінощами, але якби птахи та квіти судили мене за своїми законами, то не знайшли б мене легеньким[159]. Це правда, що людина мусить шукати собі заняття, але природний день дуже спокійний і не докоряє нам за неробство.

Мій триб життя мав бодай ту перевагу над способом життя тих, хто шукає собі розваг зовні, у товаристві чи театрі, що саме моє буття ставало мені розвагою й ніколи не припиняло дивувати. То була п'єса на багато яв без кінця. Якби ми завше впорядковували своє життя відповідно до найкращого знаного способу, то нудьга нам ніколи не дошкуляла б. Дослухайся до свого генія, і він щогодини відкриватиме тобі нові можливості. Хатня крутанина — приємний спосіб провести час. Коли підлога бруднилася, я прокидався вдосвіта й, виставивши всі меблі за двері на траву (постіль при цьому скручував у жмут), заливав хату водою, притрушував білим озерним піском, а тоді замітав; не встигали селяни розговітися після нічного посту, як ранкове сонце вже висушувало мій дім, і я знову міг у нього вселитися, тож прибирання майже не порушувало плину моєї медитації. Мене тішив вигляд мого скромного майна на траві, складеного на циганський манір, а триногий столик, з якого я не знімав книжок, пера і чорнил, стояв поміж сосен і ліщини. Умеблювання мовби й саме раділо, що опинилося просто неба, й не хотіло повертатися в дім. Інколи огортала спокуса напнути над ними шатро й жити надворі. Навіть найбанальніші предмети просто неба мають значно цікавіший вигляд, ніж у домі, тож варто час від часу підставляти їх сонцю і слухати, як над ними віє вільний вітер. На сусідній гілці сидить птаха, під столом росте анафаліс, який ще зветься в народі вічним життям, а ніжки йому обвиває ожина; навколо зеленіють шишки, каштани й суниці. Природні форми мовби перейшли в наші меблі, столи, стільці й постіль, адже колись оточували їх.

Дім мій стояв на схилі, на краю великого лісу, серед молодих сосон і ліщини, родів за шість від ставка, до якого з вершини вела вузька стежка. На моєму дворі росли суниці, ожина, анафаліс, звіробій, золотушник, дубки, карликова вишня, чорниця й земляний горіх. Під кінець травня карликова вишня (Cerasus

1 ... 33 34 35 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Волден, або Життя в лісах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Волден, або Життя в лісах"