Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

От і виходить: що крім міцного, зручного одягу, як для тривалого походу, аптечки першої допомоги і ще пари-трійки дрібниць, здатних полегшити туристу адаптацію до інших світів у перші дні перебування, - у мене під руками не знайшлося б нічого по справжньому необхідного. Що від нинішнього варіанту «в чому мати народила» не суттєво відрізняється. Хіба що, пару книжок з історії? На щось, та пригодяться. Не все ж там з пальця висмоктано.

А з іншого боку, якщо вдуматися, то й добре. Той же козак Василь навряд чи признав би в мені свого, якби я показався йому в одежі двадцять першого століття. У чаклуни, може, і не записав би, але ніякої дружби і братерства вже б не вийшло. Чужинець — він і в Африці чужинець...

Стоп. Схоже, про це я вже думав... Нічого, як вітрильник без керма, кружляти.

Коні помітно стишили ходу, і Охрім, що правив возом, закричав: «Тпру!» Міг і не напружувати горло — коні самі встали, як укопані.

— Міняємо...

Поки селяни возилися з кіньми, Полупуд спішився, ліг ниць і приклав вухо до землі, потім видерся на віз. Без поспіху. Значить, просто так, для порядку. Приставив долоню дашком, затуляючи очі від сонця, що наповзало на обрій.

— Добро. Бачу обоз. Менше милі буде... верст шість між нами... Якщо нічого не трапиться — як стемніє, наздоженемо.

Зістрибнув на землю, і Охрім тут же смикнув віжками: «Но, вовча сить... Ворушися, утроба ненаситна...» Так, для порядку. Нова пара жваво потягла віз вперед, без підганяння набавляючи крок. У коней слабкий зір, зате відмінний нюх — чи не краще собачого. А вітер якраз назустріч повіває... Доносить знайомі запахи.

— Чом козак невеселий, чом буйну голову похилив? Тримай кисет... — Василь простягнув мені мішечок з тютюном. — Дими, щоб вдома не журилися...

— Можна... — не став відмовлятися я. — Тільки ти і люльку давай.

— А своя чим нелюба? — здивувався запорожець. — Такою цяцькою і кошовому отаману не сором похвалитися. Гарно змайстрована... Мабуть, заморська?

Я швидко прикинув кілька варіантів більш-менш правдоподібної причини, але оскільки нічого толкового в голову не приходило, вирішив плюнути на конспірацію і розповісти про свої підозри. Зрештою, тут у мене немає нікого ближчого за Василя, тож нічого бруднити наші відносини дрібним обманом. Вистачить і того, що головної правди сказати не можу.

— Розумієш, тут така заковика... Я не зовсім певен, але схоже, що видіння мене найчастіше якраз після перекуру відвідують. Не хочу ризикувати, щоб знову без пам’яті не брикнути. Коням і без мене вантажу вистачає... Та й люди, ще подумають, що я падучою хворий. Або ще гірше — біснуватий.

Полупуд поставився до сказаного з розумінням. Покивав з найсерйознішим виглядом і стишив голос.

— Вірно, друже... Таке зайвий раз краще не демонструвати. Ти ось що, Петрусю... — запорожець простягнув мені майже спорожнілий кисет. — Заховай сюди свою люльку, та на шию повісь. Начебто ладанку. Так воно надійніше буде, ніж за поясом тягати. Не дай Бог, загубиш. А як облаштуємо табір — то виберемо час і розвіємо всі сумніви. Перевіримо, значить...

Слушна порада. Я і сам вже подумував, де би її зручніше прилаштувати. Пінка, хоч і міцний матеріал, а все ж не залізо. Шкода було б через необережний руху або яку іншу випадковість зламати єдину річ з мого колишнього світу, і тим самим втратити останнє нагадування про минуле життя. Дурість, звичайно, але якщо трубка раптом зникне, то у мене не залишиться нічого крім спогадів. Які, з плином часу, дуже легко перевести в розряд мрій і сновидінь. Як спогади дитинства... Яскраві, щасливі, але зовсім не факт, що саме так усе було насправді.

Шнурівка кисета виявилася відповідної довжини, і замшевий мішечок вельми комфортно примостився за пазухою. Немов завжди там був.

— Я ще... запитати хотів... — Василь зніяковіло кашлянув в кулак. — Куди твій натільний хрестик подівся? Чи теж не пам'ятаєш?

Я тільки плечима знизав.

— Угу... — запорожець почухав підборіддя. Потім вийняв з-за пояса ніж, надрізав комір і простягнув мені, витягнуту з рубця, невелику тріску. Спершу, благоговійно торкнувшись її губами. — Тримай. Поклади в ладанку... А то якось не по-християнськи.

— Що це?

— Отець ігумен з Зарубського монастиря казав, що тріска ця від хреста Спасителя... з самого Єрусалима паломниками доставлена​​... — козак перехрестився. — А ще казав, що реліквія ця має силу відводити смерть від того, хто не щадить живота свого в боротьбі з супостатами за землю і віру православну.

І хотів би посміхнутися, але досить згадати якої лютої смерті вдалося уникнути Василеві Полупуду не дальше як вчора, щоб в голову навіть найзапеклішого атеїста закралися сумніви... Тим паче, я швидше агностик, аніж безбожник. Оскільки ніколи категорично не заперечував можливість існування Всевишнього. Погодьтеся, що вважати себе божим онуком, як вірували на Русі задовго до поголовного хрещення, набагато приємніше, ніж мавпою-мутантом.

Та й прибутковіше. Оскільки частка від Всесвіту, розділена на будь-яке число людей, дорівнює все тій же нескінченності. Якщо математика не бреше... Так що спадок нам Творець залишив відповідний. Усім вистарчить.

— Дякую... А як же ти?

— Ну... — помітно було, що Василеві шкода розлучатися з оберегом, а з іншого боку — хотілося зробити мені приємне, а заодно, віддячити за порятунок. Причому, так щоб не образити.