Читати книгу - "Учитель"

була гарна; не здатний поспівчувати їй з приводу некрасивості — бо й негарною її не назвеш; змучене турботами чоло та сумна лінія рота викликали у мене щось схоже на здивування, але всі ці риси міг би й не помітити менш капризний спостерігач.

Читачу, хоча я й присвятив чимало тексту описові мадемуазель Анрі, сповна усвідомлюю, що цілісного образу так і не створив; не передав кольору її очей, шкіри чи волосся і не змалював її фігури. Ви не можете сказати, який у неї ніс — орлиний чи кирпатий; подовжене чи вузьке підборіддя, квадратне чи овальне обличчя — цього всього я й сам не бачив того першого дня, і в мої плани не входить враз передати те, що мені відкривалося поступово.

Я продиктував ученицям коротку вправу, яку всі вони мали записати. Бачив, що нова учениця спочатку була явно спантеличена новизною і завдання, і мови; раз чи два вона глянула на мене з виразом болісної стурбованості, ніби не розуміючи, чого хочу; до того ж, не встигала за іншими, бо не могла так швидко писати; я ж їй допомогти не бажав: був безжальний. Вона дивилася на мене: її очі майже благали: «Я не встигаю за вами!». Проігнорувавши цей заклик і недбало розвалившись у кріслі, я час від часу поглядав у вікно й диктував іще швидше. Знову зиркнувши на неї, побачив, що її обличчя затьмарило зніяковіння, але вона продовжувала старанно писати; я вичекав кілька секунд; новенька використала перепочинок, аби поспішно перечитати написане; сором та розгубленість з’явилися на її обличчі: вочевидь, вона помітила, що написала щось не те. Через десять хвилин диктант було закінчено; і, давши ученицям трохи часу перевірити його, я зібрав зошити; мадемуазель Анрі дуже неохоче простягла мені свою роботу; але, здавши її, вона опанувала себе — ніби вирішила відкинути жаль і змирилася з тим, що її вважатимуть безнадійно тупою. Поглянувши в зошит, я помітив, що вона пропустила кілька рядків, але написане було майже без помилок; я вмить черкнув «розпалившись»[153] унизу сторінки і повернув їй зошит; вона всміхнулася — недовірливо, потім упевненіше, але очей не підвела; здавалося, може на мене дивитися, лише коли розгублена чи збентежена, але не тоді, коли відчувала вдячність, і я подумав, що це навряд чи правильно.

Глава XV

Збігло ще трохи часу, поки я знову давав урок у першому класі: три дні тривало свято Трійці, а на четвертий був черговий урок у другому відділенні. Коли я проходив через carrè,[154] то зауважив, що групка учениць із шитвом, як завжди, оточила мадемуазель Анрі: їх була дюжина, але шум вони підняли такий, як добрих півсотні; мадемуазель Анрі ніяк не могла з ними впоратися: троє чи четверо напосілися на неї з надокучливими потребами; вона мала втомлений вигляд і вимагала тиші, але даремно. Мадемуазель Анрі помітила мене, і я прочитав ув очах біль, що хтось сторонній став свідком непокори її учнів; вона закликала до порядку — однак вмовляння були даремними; потім я зауважив, що вона стиснула губи й насупила брови: увесь її вигляд говорив (якщо я правильно його зрозумів) таке: «Я зробила все, що змогла і все ж заслуговую на докір; тож засуджуйте мене, хто хоче». Я пройшов мимо неї; коли зачиняв двері класу, то почув, як вона несподівано різко сказала, звертаючись до найстаршої і найшумнішої учениці:

— Амелі Мюлленберґ, нічого в мене не запитуйте і не просіть увесь наступний тиждень: я не розмовлятиму з вами і не допомагатиму вам.

Слова були сказані з притиском — ні, навіть з гарячковістю — й за ними настала відносна тиша; чи надовго, я так і не дізнався; між нами були двоє зачинених дверей і carrè.

Наступного дня я мав урок у першому класі й, прийшовши туди, побачив, що директриса вже сидить, як і зазвичай, на своєму місці між двома estrades, а перед нею стоїть мадемуазель Анрі та неохоче — принаймні, так мені здалося — щось вислуховує. Директриса в’язала і говорила водночас. На фоні глухого шуму класу було зручно говорити, щоб чув лише співрозмовник, і саме так мадемуазель Ретер розмовляла зі своєю вчителькою. Лице останньої було ледь зарожевіле і стурбоване; на ньому читалася досада; причини її були мені незрозумілі, бо директриса виглядала цілком спокійною: вона не могла сварити таким лагідним тоном, з таким незворушним виглядом — ні, розмова була, найімовірніше, дружньою, бо я почув такі останні слова:

— C’est assez, та bonne amie; à present je ne veux pas vous retenir advantage.[155]

Нічого не відповівши, мадемуазель Анрі повернулася, щоб іти геть; на її обличчі чітко читалося невдоволення, і посмішка, ледь помітна й швидка, але гірка й недовірлива, і я б навіть сказав презирлива, трішки вигнула її губи, коли мадемуазель Анрі займала своє місце в класі; це була потайна й мимовільна посмішка, яка тривала лише кілька секунд, і її змінили пригнічений вираз, опісля — увага і зацікавленість, коли я звелів ученицям дістати книжки для читання. Загалом я ненавидів уроки читання: це були справжні тортури для вуха — вислуховувати, як учениці спотворюють звуки моєї рідної мови, й ані мій власний приклад, ані настанови щодо правильної вимови ні на йоту не поліпшили їхнього акценту. Сьогодні кожна з них на свій лад шепелявила, заїкалася, бурмотіла та белькотіла, як і зазвичай; п’ятнадцятеро з них мучили мене по черзі, й мій слуховий нерв покірно чекав на дисонанс шістнадцятої, коли раптом виразний, хоча й тихий голос почав читати чистою, правильною англійською.

«На шляху до Перта короля зустріла жінка з гір Північної Шотландії, котра назвалася провидицею; вона стала коло човна, яким король збирався переправитися на північний берег, і голосно закричала: «Королю, мій повелителю, якщо ти вступиш у цю воду, то вже ніколи не повернешся живим!» (Vide (лат), див. «Історію Шотландії»).[156]

Я з подивом поглянув на чергову ученицю; голос її був голосом Альбіону; вимова — чистою й сріблястою: голосові бракувало хіба що твердості та впевненості, й відтак він міг би належати якійсь леді з Ессексу чи Міддлсексу; тим часом читцем-декламатором був не хто інший, як мадемуазель Анрі, на серйозному та безрадісному обличчі якої я не побачив жодних слідів того, що вона усвідомлює свій подвиг. Ніхто не висловив здивування. Мадемуазель Ретер і далі старанно в’язала, однак я запримітив, що почувши закінчення абзацу, вона підняла очі й скоса глянула