Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Ні, навряд. Гей, Мікі, не хочеш піти зі мною для моральної підтримки?

Я кивнув.

— Аякже. Кі, Ядо? Хтось із вас візьме мого жучка?

Кійока злізла із заднього сидіння жучка й причовгала до мене. Ласло підійшов до Оїші, перевів погляд на мене, а тоді хитнув головою у напрямку центру табору.

— Тоді ходімо. Розберемося з цим одразу.

Як, певно, можна було передбачити, Курумая був не надто щасливий бачити членів Сильвиної бригади. Він змусив нас двох чекати в погано прогрітому передпокої командної бульки, поки сам розбирався з Оїші й призначав квартири. Уздовж перегородок були закріплені дешеві пластикові сидіння, а в кутку висів причеплений екран, що переказував планетарні новини на фонові гучності. На низькому столику стояла котушка даних з відкритим доступом для тих, у кого залежність від подробиць, і попільничка для ідіотів. Наше дихання злегка туманилося в повітрі.

— То про що ти хотів зі мною побалакати? — спитав я Ласло, хукаючи на руки.

— Га?

— Та годі. Тобі так само потрібна моральна підтримка, як Яді з Кі потрібен хрін. Що відбувається?

На його обличчя випливла усмішка.

— Ну, я завжди сумніваюся щодо них двох. Знаєш, такі речі не дають чоловікові заснути.

— Ласе.

— Гаразд, гаразд, — він сперся здоровим ліктем на крісло й закинув ноги на низенький столик. — Ти був поруч, коли вона прокинулась, так?

— Так.

— Що вона тобі сказала? Насправді.

Я повернувся, щоб краще на нього подивитися.

— Те, про що я вам усім розповів учора. Нічого такого, що можна було б передати послівно. Просила допомоги. Озивалася до людей, яких не було поруч. Бурмотіла. Здебільшого то було марення.

— Ага, — він розкрив долоню й почав розглядати її, ніби то була якась мапа чи ще що. — Розумієш, Мікі, я прудкориб. Провідний прудкориб. Я виживаю, бо помічаю те, що коїться на периферії. І зараз я бачу периферичним зором те, що ти дивишся на Сильву не так, як дивився раніше.

— Невже? — я зберіг спокійний тон.

— Вже. До вчорашнього вечора ти дивився на неї, наче зголоднілий дивиться на щось смачне. А тепер… — Він повернув голову, щоб зазирнути мені у вічі. — Ти втратив апетит.

— Їй недобре, Ласе. Хвороба мене не приваблює.

Він похитав головою.

— Не сканується. Вона хворіє аж від гулянки коло розвідницької станції, але до вчора голод тебе не покидав. Може, він став слабший, але не зник. А тепер ти дивишся на неї так, ніби щось от-от має статися. Наче вона якась бомба чи що.

— Я хвилююся за неї. Як і всі.

А під цими словами температурною інверсією вирували думки. Значить, ти помічаєш такі деталі, і це допомагає тобі вижити, га, Ласе? Так знай — коли ти балакаєш про те, що помітив, це скоріше допоможе тобі бути вбитим. За інших обставин ти зі мною саме на це й нарвався б.

Ми тихо посиділи пліч-о-пліч. Він кивнув сам до себе.

— То не скажеш мені нічого?

— Нема чого казати, Ласе.

Більше тиші. На екрані бігли найважливіші новини. Випадкова смерть (пам’ять врятовано) якогось незначного Гарланового нащадка в портовому районі Міллспорта, ураган, що формується в Кошутській затоці, Мечек підріже видатки на охорону здоров’я до кінця року. Я дивився без жодної цікавості.

— Слухай, Мікі, — Ласло повагався. — Не казатиму, що довіряю тобі, бо насправді це не так. Але я й не такий, як Орр. Я не ревную Сильву. Знаєш, для мене вона — капітан, і це все. І я довіряю тобі піклуватися про неї.

— Дякую, — сухо сказав я. — І чому я маю завдячувати за таку честь?

— Ну, вона трохи розповіла про те, як ви познайомилися. Бородаті й усе таке. Цього досить, щоб зрозуміти…

Двері склалися, і в них з’явився Оїші. Він усміхнувся і вказав великим пальцем собі за спину.

— Він ваш. Побачимося в барі.

Ми увійшли. Я так і не дізнався, що там Ласло зрозумів, і наскільки він міг бути далекий від правди.

Шіґео Курумая сидів за столом. Він не підвівся, поки ми заходили, його обличчя не читалося, а тіло заклякло так нерухомо, що передавало його лють ясніше, ніж крик. Стара школа. Позаду нього голограма створювала ілюзію алькова в стіні бульки, де тіні й місячне світло перепливали навколо ледь видимої котушки. На столі біля його ліктя стояла в очікуванні котушка даних, розкидаючи по бездоганному робочому місці буйні візерунки барвистого світла.

— Ошіма нездужає? — прямо спитав він.

— Так, підхопила щось від коопа в горах, — Ласло почухав вухо й озирнув порожню кімнату. — А тут, наче, мало що коїться, га? Закрилися від мікрохуги?

— У горах, — Курумая на дав себе відволікти. — Майже за сімсот кілометрів на північ від місця, де ви погодилися працювати. Де ви підрядилися провести зачистку.

Ласло знизав плечима.

— Слухайте, це було рішення капітана. Вам би слід…

— Ви діяли за контрактом. І, що важливіше, під зобов’язанням. Ви винні ґірі плацдарму і мені.

— Ми потрапили під вогонь, Курумая-сан, — брехня вискочила по-посланськи легко. Негайна радість від того, як скочило до роботи навчене вміння впливати на розмову — минуло чимало часу відколи я востаннє таке робив. — Після засідки в храмі наш чільницький софт було скомпрометовано, ми зазнали серйозних органічних ушкоджень — якщо точніше, то особисто я і ще один член бригади. Ми бігли наосліп.

Після моїх слів тиша розкрилася. Ласло поривався щось сказати. Я застеріг його швидким поглядом, і він затих. Очі командувача плацдармом пурхали між нами аж поки врешті не осіли на моєму обличчі.

— Це ти, Передчутливий?

— Так.

— Новобранець. Зголосився бути речником?

Знайшов точку напруження — тисни на неї.

— В цьому випадку я теж винен ґірі, Курумая-сан. Без підтримки моїх товаришів я б зараз лежав у Драві мертвий і роздертий каракурі на шматки. Натомість, вони винесли мене в безпечне місце і знайшли нове тіло.

— Так. Я бачу. — Курумая коротко опустив погляд на стіл, а тоді знову глянув на мене. — Дуже добре. Поки що ви розказали мені не більше, ніж доповідь, яку ваша бригада передала з Нечищеного, тобто мінімум. Тепер, будь ласка, поясніть мені, чому, біжучи наосліп, ви вирішили не повертатися до плацдарму.

Тут було легше. Ми понад місяць проганяли цей пункт на всі лади біля вогнищ у наших таборах в Нечищеному, поліруючи брехню.

— Наші системи хоч і перетрусило, але вони лишалися частково робочими. Вони вказували на активність віймінтів позаду нас, що відрізало шлях для відступу.

— І таким чином потенційно загрожувало зачисникам, яких ви взялися захищати. І ви не зробили нічого,