Читати книгу - "Зламані янголи"

ми туди дісталися, вони вже зникли. Ми їх шукали, але…

Він розвів руками. Тепер стало зрозуміло, звідки в нього сліди втоми довкола очей. Він не спав усю ніч, намагаючись захистити своє капіталовкладення.

— Чому ви всміхаєтеся?

— Вибачте. Просто зворушений. Захист і знаходження, так?

— Ха-ха, — він уп’явся в мене поглядом, аж поки моя усмішка не почала згасати. — То чи не хочете ви щось мені розповісти?

Я ненадовго згадав табірного коменданта, як він, причислений від електрошоку, белькотів про спробу порятунку Тані Вардані, й заперечно хитнув головою.

— Точно?

— Генде, не дуркуйте. Гадаєте, якби я знав, що мене хтось пасе, він би зараз був у кращому стані, ніж Ден і його головорізи?

— То хто це був?

— Здається, я щойно вам сказав: я не знаю. Може, якась вулична наволоч?

Він зболено на мене глянув.

— Щоб вулична наволоч — і йшла за людиною в формі Клину Каррери?

— Гаразд, може, річ була в ображеній мужності. В території. У вас у Лендфоллі є якісь банди, хіба ні?

— Ковачу, благаю. Самі не дуркуйте. Якщо ви їх не помітили, які шанси, що вони були такими простими?

Я зітхнув.

— Не надто великі.

— Саме так. То хто ще намагається відрізати собі шматочок артефактного пирога?

— Не знаю, — похмуро визнав я.

Далі політ минав у мовчанні.

Врешті-решт катер накренився, і я визирнув з вікна. Ми поступово спускалися до чогось схожого на брудну крижину, завалену зужитими пляшками та бляшанками. Я насупився й відрегулював масштаб картинки.

— Це найперші?..

Генд кивнув.

— Деякі — так. Великі. Решта — це конфіскат, з тих часів, коли на ринку артефактів було пробито дно. Якщо власник не може заплатити за посадкове місце, в нього негайно забирають транспорт і переносять сюди грав-тягою, поки він не платить. Звісно, зважаючи на те, що сталося з ринком, майже ніхто не завдав собі клопоту бодай виплатити борги, тож приїхали утилізатори з Порт-Оторіті й вивели їх з експлуатації плазмовими різаками.

Наостанок ми пролетіли над найближчою з прип’ятих до землі барж-колоній. Це було все одно що пропливти над величезним поваленим деревом. На одному кінці розчепірилися гілками тягові вузли, що провели це судно через безодню між Латімером і Санкцією-IV, а тепер лежали на посадковому майданчику внизу й тягнулися до невблаганного синього неба вгорі. Ця баржа більш ніколи не злетить; власне кажучи, вона й призначалася лише для подорожі в один кінець. У неї, зібраної на орбіті Латімера століття тому й побудованої лише для тривалого польоту крізь міжзоряний простір і однієї посадки на планету наприкінці мандрівки, під час приземлення вигоріла антигравітаційна посадкова система. Від вибуху репульсорних струменів під час остаточного приземлення пустельний пісок під нею спікся, утворивши скляний овал, який інженери врешті-решт долучать до таких самих овалів від інших барж, створивши з них майданчик Тайсавасді, який служитиме молодій колонії перше десятиліття її життя.

Коли компанії заходилися будувати власні приватні майданчики та супутні комплекси, баржі вже давно випатрали; попервах вони використовувалися як житло, а згодом — як доступне джерело рафінованих сплавів і апаратного забезпечення для будівництва. На Світі Гарлана я побував усередині парочки суден із флоту самого Конрада Гарлана; там обідрали навіть палуби, залишивши тільки багаторівневі металеві гребені, що прилягали до внутрішньої вигнутої поверхні корпусу. Не чіпали хіба що самі корпуси — ставало на заваді якесь чудернацьке майже благоговіння, що в минулі часи спонукало покоління за поколінням присвячувати свої життя будівництву соборів.

Катер пролетів над хребтом баржі та, обігнувши корпус, м’яко сів у тінь, яку відкидало прип’яте до землі судно. Ми вилізли у несподівану прохолоду й тишу, яку порушували тільки шепіт вітерцю на трав’янистій рівнині та ще ледь чутні звуки людських торгів з корпусу.

— Сюди, — Генд кивнув на вигнуту металеву стіну попереду й попрямував до трикутного вантажного проходу, що починався майже на рівні поверхні. Я мимоволі почав оглядати споруду, шукаючи, де можуть сховатися снайпери, роздратовано відмахнувся від цього рефлексу й пішов за Гендом. Вітер послужливо змітав сміття з мого шляху маленькими, по коліно, вихорцями.

Зблизька вантажний прохід здавався величезним — зо два метри завширшки на вершині й досить широкий біля основи, щоб туди пройшов корпус бомби-мародера на візку. Вантажний трап, що вів до входу, під час польоту баржі виконував роль люка, а тепер сидів навпочіпки, зігнувши масивні гідравлічні «ноги», що не працювали вже кількадесят років. Вгорі збоку від люка виднілися старанно розмиті голографічні зображення чи то марсіян, чи то янголів у польоті.

— Мистецтво розкопок, — зневажливо пояснив Генд. А тоді ми проминули їх і опинились у склепінчастій пітьмі.

Ця атмосфера занепалого простору була знайома мені за Світом Гарлана, однак якщо корпуси Гарланових суден було збережено з музейною розсудливістю, то цей простір був наповнений безладною мішаниною з кольорів і звуків. До вигину корпусу та залишків головних палуб були на перший погляд довільно приєднані кабелями та прикріплені смолою ятки, збудовані з пластику та дроту яскравих базових кольорів, через що складалося таке враження, ніби початкову конструкцію обсіла колонія отруйних грибів. Усе це з’єднували докупи відпиляні шматки східного трапа та драбини зі зварених опорних елементів. Там і тут посилювали світло ламп та ілюмінієвих смуг інші голографічні зображення. Зі встановлених на корпусі динаміків завбільшки з ящики ревла й басила непередбачувана музика. Вгорі над усім цим хтось пробив у сплаві корпусу метрові отвори, крізь які проникали, розтинаючи під великими кутами пітьму, промені нічим не стримуваного сонячного світла.

Там, куди падав найближчий промінь, стояла висока постать у подертому одязі, що підставила спітніле чорношкіре обличчя світлу, наче теплому душу. На голову чолов’яга насунув потертий чорний циліндр, а його худорлява фігура ховалася під не менш зношеним довгим чорним плащем. Він почув наші кроки по металу й розвернувся, тримаючи руки хрест-навхрест.

— А, панове.

Його голос був штучним бульканням, яке долинало з досить помітного апарата-присоски, прикріпленого до його пошрамованого горла.

— Ви якраз вчасно. Я — Семетер. Вітаю на Ринку душ.

Вийшовши на осьову палубу, ми застали початок процесу.

Коли ми вибралися з ліфта-клітки, Семетер відступив убік і змахнув однією рукою в оперенні з лахміття.

— Дивіться, — сказав він.

Палубою сунув задом наперед гусеничний автонавантажувач, здійнявши вгору на підйомних важелях маленький ківшик. Ківшик на наших очах похилився вперед, і з нього рясно посипалися на палубу якісь предмети, підскакуючи та стукаючи, наче градини.

Кортикальні пам’яті.

Сказати напевне, не посиливши нейрохімічний зір до максимуму, було неможливо, але виглядало на те, що більшість із них надто великі, щоб бути чистими. Надто