Читати книгу - "Зламані янголи"

синхронні випуски даних, які ми запрограмували, на момент свого зникнення вже давно не будуть новиною. «Мандрейк», заховавши десь твій зореліт, одразу почне закидати цей факт у всі великі корпоративні порти даних на Санкції-IV. Генд скористається цим, щоб негайно отримати членство в Картелі, а може, й крісло в Комерційній раді Протекторату на додачу. «Мандрейк» миттєво стане великим гравцем. Наша значущість у цій ситуації буде нульовою.

— Ти все прорахував, еге ж?

Я ще раз знизав плечима.

— Ми вже все це обговорювали.

— Ні, — вона змахнула рукою з дивною безпорадністю. — Я просто не думала, що ти так, бляха, зблизишся з цим кавалком корпоративного лайна.

Я зітхнув.

— Послухай. Моя думка про Маттіаса Генда не має значення. Він виконає те, чого ми від нього хочемо. Ось що важливо. Нам заплатили, ми на борту, а Генд має трохи більше індивідуальності, ніж пересічний корпоративний топ, а це, як на мене, благословення. Я досить йому симпатизую, щоб із ним ладнати. Якщо він спробує перейти нам дорогу, я спокійнісінько прострелю йому пам’ять. Такої відчуженості тобі вистачить?

Вардані постукала по панциру шифратора.

— Твоє щастя, якщо тут немає мітки. Якщо Генд тебе слухає…

— Ну… — я потягнувся через неї й узяв неторкану Шнайдерову випивку. — Якщо він мене слухає, то, мабуть, думає про мене щось схоже. Тому, Генде, якщо ти мене чуєш, будьмо. Вип’ємо за недовіру та взаємне стримування.

Я вихилив ром і поставив чарку на шифратор денцем угору. Вардані закотила очі.

— Чудово. Політика відчаю. Саме те, що мені потрібно.

— Тобі потрібно, — позіхнув я, — трохи свіжого повітря. Хочеш повернутися до хмарочоса пішки? Ми маємо встигнути до комендантської години, якщо підемо зараз.

— А я гадала, що в цьому однострої комендантської години можна не боятися.

Я поглянув на свій чорний кітель і потягнув за його тканину.

— Ну, так. Мабуть, можна, але зараз нам не слід висовуватися. І до того ж можна напоротися на автоматичний патруль, а машини за таких обставин бувають кровожерливими. Краще не ризикувати. То як ти, хочеш піти пішки?

— А ти триматимеш мене за руку?

Це мало бути жартом, але жарт не вдався. Підвівшись, ми якось несподівано опинилися в особистому просторі одне одного і знітилися.

Мить затрималася між нами, заточившись, наче непроханий гість-п’яничка.

Я повернувся, щоб загасити свою цигарку.

— Звісно, — відповів я, намагаючись говорити невимушено. — Надворі темно.

Я поклав шифратор у кишеню, заразом непомітно повернувши собі цигарки, але мої слова не зняли напруження. Натомість вони повисли в повітрі, наче післяобраз лазерного вогню.

Надворі темно.

На вулиці ми обоє йшли, надійно сховавши руки в кишені.

Розділ дванадцятий

Три горішні поверхи хмарочоса «Мандрейк-Тавер» були зайняті помешканнями менеджерів; доступ до них знизу було закрито, а увінчував їх багаторівневий даховий комплекс із садів і кав’ярень. Силовий екран змінної проникності, підвішений на стовпчиках парапета, фільтрував проміння сонця, цілоденно забезпечуючи яскраве світло й тепло, а в трьох кав’ярнях сніданки подавали в будь-який час. Ми поснідали опівдні і ще доїдали подані харчі, коли нас розшукав бездоганно вбраний Генд. Якщо він і слухав ту словесну розправу вчора ввечері, то, вочевидь, не надто через неї засмутився.

— Доброго ранку, пані Вардані. Панове. Сподіваюся, ваш вечір у місті виправдав ризик для безпеки.

— Було непогано, — я потягнувся і проколов виделкою ще один дим-сам, не дивлячись на жодного зі своїх супутників. Вардані все одно сховалася за сонячними лінзами, щойно сіла, а Шнайдер напружено роздивлявся кавовий осад у своїй філіжанці. Розмова поки що не клеїлася. — Сідайте, пригощайтеся.

— Дякую, — Генд витягнув стілець і сів. Зблизька в нього було видно незначні сліди втоми довкола очей. — Я вже пообідав. Пані Вардані, ось основні позиції вашого списку апаратного забезпечення. Я попрошу занести їх до вашого номера.

Археологістка кивнула й захилила голову до сонця. Коли стало очевидно, що вона більш ніяк не реагуватиме, Генд звернув увагу на мене й звів брову. Я злегка хитнув головою. Не питайте.

— Що ж. Лейтенанте, ми вже майже готові до найму, якщо ви…

— Гаразд, — я запив дим-сам невеликим ковтком чаю й підвівся. Атмосфера за столом почала мене бісити. — Ходімо.

Ніхто нічого не сказав. Шнайдер навіть не підняв очей, але затемнені сонячні лінзи Вардані провели мене до кінця тераси, наче чисті поверхні давача самонавідної гармати.

Ми спустилися з даху на балакучому ліфті, який називав кожний поверх, коли ми його минали, і заразом коротко розповів про кілька поточних проектів «Мандрейк». Ніхто з нас нічого не казав, а за якихось тридцять секунд двері розсунулися перед низькою стелею та голими стінами зі спеченого скла на цокольному поверсі. Серед цього скла відкидали синювате світло ілюмінієві смуги, а на віддаленому боці відкритого простору виднілася пляма жорсткого сонячного світла, що позначала вихід. Навпроти дверей ліфта чекав недбало припаркований безликий катер солом’яного кольору.

— Майданчик Тайсавасді, — промовив Генд, залізши у водійський відсік. — Ринок душ.

З монотонним гудінням двигун вийшов з неробочого стану. Ми залізли всередину й відкинулися на автоформові подушки, тим часом як катер піднявся і крутнувся, наче павук на нитці. Крізь неполяризоване скло перегородки салону та за поголеною головою водія я побачив, як розрослася пляма сонячного світла, коли ми тихо помчали до виходу. А тоді світло вибухнуло довкола нас сліпучими відблиска ми на металі, і ми рвонули в безжальне синє пустельне небо над Лендфоллом. Після приглушеного метеозахисту на даху ця зміна несла якесь дикувате задоволення.

Генд торкнувся заклепки на дверцятах, і скло посиніло.

— За вами вчора ввечері йшли назирці, — спокійно повідомив він.

Я позирнув на нього через перегородку.

— Навіщо? Ми ж на одному боці, хіба ні?

— Не ми, — він нетерпляче змахнув рукою. — Ну, ми, звісно, стежили — з повітря, так їх і помітили. Але я не це маю на увазі. Там обійшлися без високих технологій. Ви з Вардані прийшли додому окремо від Шнайдера — що, до речі, було не так уже й розумно, — і за вами йшли назирці. Один ішов за Шнайдером, але той відірвався — вочевидь, щойно побачив, що Вардані не збирається виходити. Інші йшли за вами аж до Алеї Знахідок, ще трохи — і побачили б міст.

— Скільки їх було?

— Троє. Двоє повноцінних людей, один — судячи з рухів, бойовий кіборг.

— Ви їх зловили?

— Ні, — Генд постукав по склу неміцно стисненим кулаком. — У чергову Машину було закладено лише параметри захисту та знаходження. Поки нас сповістили, вони встигли сховатися біля початку Латімерського каналу, а поки