Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

92
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 94
Перейти на сторінку:
патлатий старий.

— Твій дядько,— тихо сказав він,— знову розлютився Якби вона потрапила йому до рук, то він роздер би її бідолашну, сохрани її господи!

— Е, діду Андрульо,— усміхнувся Манолакас,— бачу, тебе теж тягне до вдовиної спідниці. І не сором тобі? Ти б уже мав думати про спасіння душі.

— Та я ось що кажу: нехай бог дасть їй довгого віку! Ти бачиш, які діти останнім часом народжуються в селі? Не діти — янголята! А як ти гадаєш, чому? Та через удову, хай би вона була здорова! Вона ж усе заворожує: як погасиш світло, то здається, обіймаєш не свою жінку, а вдову. Того й плодяться красиві діти в нашому селі. Точно тобі кажу!

Дід Андрульо хвилину помовчав, а потім пробурмотів:

— Хвала тому, хто її здобуде! Ех, мав би я зараз двадцять років, як Маврандонісів Павліс! Хай би він у мене повчився!

— Та він хоч би де був, а тут з’явиться! — сказав хтось зі сміхом.

Всі глянули на двері. Дощ лив як із відра, вода з шумом текла по бруківці, час від часу блискавка розтинала небо, Зорбас, ще й досі під враженням від удови, обернувся й дав мені знак.

— Дощу вже нема, хазяїне, ходімо!

У дверях з’явився босий розпатланий молодик. Його великі очі нестямно палали; таким малюють на іконах святого Іоанна Хрестителя — з розширеними від голоду й молитов очима.

— Доброго здоров’я, Мімітосе! — загукали звідусіль, сміючись.

Кожне село має свого дурника, а якщо не має, то творить його собі на втіху. Мімітос саме й був сільським дурником.

— Люди! — вигукнув він тремтливим жіночим голосом.— Люди! Вдова Сурмеліна загубила своїх овець. Хто їх знайде, тому п’ять ок вина у віддяку!

— Геть звідси, вишкребку! — знову почувся голос Маврандоніса.— Геть!

Наляканий Мімітос зіщулився в кутку біля дверей.

— Сідай сюди, Мімітосе, випий ракії, зігрійся! — пожалів його дід Анагностис.— Що ж би наше село робило без дурника?

У цей час у дверях з’явився юнак. Обличчя в нього було бліде, щоки, усіяні пушком, аж сині, бляклі. Дихав він важко, по волоссю, що поприлипало до лоба, збігала вода.

— Здоров, Павлісе! — вигукнув Манолакас.— Здоров, брате, ходи до нашої компанії.

Маврандоніс обернувся, глянув на сина й насупився. «І оце мій син? — подумав він.— Оцей недоносок? І в кого тільки він удався? Взяти б його за шкірку та гепнути об землю, щоб і дух випустив!»

Зорбас сидів як на голках. Вдова розпалила його уяву, і тепер йому було тісно в чотирьох стінах.

— Ходімо, хазяїне, ходімо...— раз по раз підганяв він мене,— тут можна задихнутися!

Йому вже здавалося, що хмари розійшлись і виглянуло сонце. Не витримавши, Зорбас запитав у хазяїна кав’ярні якомога байдужіше:

— Хто ця вдова?

— Кобила,— відповів той.

Він приклав пальця до губів, показав очима на Маврандоніса, який знову втупився в підлогу, і додав:

— Кобила! Краще не говорити про неї, не брати гріха на душу.

Маврандоніс підвівся, склав наргіле і сказав:

— Даруйте мені, я маю йти додому. Ходи сюди, Павлісе, нам пора!

Він почекав сина, ступив до дверей, і вони обидва загубились у струменях дощу. Тоді підвівся й Манолакас і пішов услід за ними.

Кондоманольос, хазяїн кав’ярні, одразу всівся на стілець Маврандоніса.

— Бідний Маврандоніс, помре від розпачу,— сказав він тихо, аби не почули за сусідними столами.— У нього в домі велика біда. Учора я чув на власні вуха, як Павліс йому сказав: «Якщо не одружуся з нею, то накладу на себе руки!» А та безсоромниця не хоче Павліса, ще й називає його шмаркачем.

— Ходімо, хазяїне,— знову заскиглив Зорбас, бо що більше він чув про вдову, то дужче розпалювався.

Подекуди заспівали півні — дощ трохи стих.

— Ходімо,— погодився я й підвівся.

Мімітос підхопився зі свого кутка й крадькома подався за нами.

Каміння блищало, двері, мокрі від дощу, почорніли, бабусі, взявши кошики, повиходили збирати слимаків.

Мімітос наздогнав нас, сіпнув мене за рукав і сказав:

— Дай цигарку, хазяїне, хай тобі щастить у коханні.

Я дав йому. Він простяг тонку засмаглу руку:

— Дай мені й вогню!

Я дав йому припалити. Він глибоко затягся, пустив дим носом і примружився, промимривши задоволено:

— Чим я не бей!

— Куди йдеш? — запитав я.

— До вдови в сад. Казала — нагодує мене, якщо оголошу про її овець.

Ми йшли швидко. Крізь розірвані хмари проглянуло сонце. Умите дощем село проясніло, мов усміхнулося.

— Тобі подобається вдова, Мімітосе? — озвався Зорбас.

Мімітос захихотів.

— А чого б це вона мені не подобалась, кумцю? Хіба я не вийшов із помийниці, як усі?

— Із помийниці? — запитав я вражено.— Що ти цим хочеш сказати, Мімітосе?

— Ну, з материнського черева.

Я здригнувся. «Тільки Шекспір,— подумав я,— міг би хвилину найвищого творчого злету знайти отакий безоглядно реалістичний вираз, що повністю розкривав би темну й відразливу таємницю народження».

Я глянув на Мімітоса: очі його були великі, вирлуваті й трохи косили.

— Чим ти займаєшся, Мімітосе?

— Чим займаюся? Живу, як бей! Підіймаюся вранці з’їдаю шматок хліба, потім починається чорна робота, яка де попадеться: ходжу з дорученнями, ношу лайно, збираю кінські кизяки, а ще маю вудку і ловлю рибу. Живу в моєї тітки, у пані Леньо, плакальниці. Мабуть, ви її знаєте, її всі знають. Її навіть фотографували. А як смеркне, повертаюся додому, з’їдаю миску юшки, а то й винця вип’ю, коли є, а коли нема, то й чисту водичку, нап’юся вволю. Живіт у мене тоді стає як бубон. А потім — на добраніч!

— А ти не думаєш одружитися, Мімітосе?

— Одружитися? Що я, з глузду з’їхав? Про що ти кажеш, хлопче? Почепити ярмо на шию? Жінці давай черевики. А де я їх візьму? Ось бачиш, сам ходжу босий.

— Що, й чобіт не маєш?

— Як то не маю! Того року помер тут один, так тітка Леньо зняла з нього. Правда, я взуваю їх тільки на Великдень: іду до церкви попам на втіху. А потім скидаю, вішаю собі на шию й повертаюся додому.

— А що ти любиш, Мімітосе, найбільше в світі?

— Передусім — хліб. Ех, яка то смакота! Щоб гарячий та щоб пшеничний! Та хоч би й ячний! Потім —

1 ... 33 34 35 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"