Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

п’ять тисяч тридцять чотири морських миль – проклинаючи остатніми словами морські милі й інші допотопні міри довжини, книга знайшла, що вона пропливла дев’ять тисяч двісті двадцять дев’ять кілометрів, а всього від Буенос-Айресу до Созгемптону одинадцять тисяч триста вісім кілометрів.

У Созгемптоні почалися для книги нові математичні труднощі. Справа в тому, що відстань від Лондону до Берліну англійці вже ніяким робом не хочуть обчисляти в морських милях, а обчисляють у милях статутних. Від Лондону до Берліну еспанська книга мандрувала шістсот шістнадцять статутних миль і, утопившись у математику, вона вирахувала, що це буде дев’ятсот вісімдесят п’ять кілометрів. Далі від Берліну до Ленінграду вона проїхала – проклятий збіг! – дев’ятсот вісімдесят три статутні милі, а на людську міру тисячу п’ятсот сімдесят три кілометри. Тільки в Ленінграді еспанська книга зідхнула вільно і повно і, остаточно перейшовши на метричні міри, проїхала потягом до Харкова тисячу триста вісімдесят один кілометр, ні разу не зморгнувши оком. Всього ж на кілометри зробила книга від вулиці Рівас у Буенос-Айресі до будинку «Слово» в Харкові пустякову подорож у п’ятнадцять тисяч двісті сорок сім кілометрів, після чого проїхатися в Дербент більше скидалося на ранішню прогулянку, ніж на серйозну екскурсію.

V

Коли читач таким способом сповнився поваги до далекомандрівної книги і до її землемірних та моремірних вправ, я можу відрекомендувати її читачеві. Зветься вона «Ля Кампанья дель Хенераль Булеле», і написав її невідомий ні вам, ні мені Люїс Рейзіг в Арґентіні.[98]

Написавши цю книгу й підождавши належний час, поки її видрукувано в буенос-айреській друкарні, Люїс Рейзіг, бувши не лише арґентінським гумористом, але й одночасно людиною широкого реклямного розмаху, запакував один екземпляр у сірий папір, надписав на ньому: «Ostap Visnia Ukraina» – одіслав на пошту. Не зважаючи на деяку недостатню детальність адреси, книга олл-райт приїхала в Москву, де на ній адресу уточнили, написавши: «Харьков, Остапу Вишне». Під цим девізом книга й потрапила адресатові до рук, адресат люб’язно дозволив мені взяти її на прочитання.

Але прочитати її було нелегко. Еспанська мова, хоч і легша від інших, але теж хоче, щоб її попереду вивчено. Отож я можу поділитися читачем тільки невеличким уламком тексту з початку книги, який мені пощастило розібрати. «Ля кампанья дель Хенераль Булеле», значить, як кожен може сам догадатись: «Кампанія генерала Булеле». Далі на титулці авторовою Люїс Рейговою рукою було: «Як була одна війна, що почалася за завоювання петролю і скінчилась закладанням цирку для бою биків». Це я прочитав і переложив.

Я упорався як-небудь з першою сторінкою, де з’ясувалося, що медама і дочки «хенераля» Булеле не мають у чому ходити, і «хенераль» береться згадувати, як би підробити грошей. Для цього хенераль Булеле їде...

Вечірнє сонце несподівано й делікатно усміхнулося в вагоні. Була станція, і невідома людська душа, блукаючи між рейок, прагнула бачити Петрусенка.

– Петрусенко, – зазовно лунав голос. – Петрусенко-о, – повторював голос тоскно і безнадійно. «-.-.» додавав той самий голос тверезо і посутнє. – Петрусенко-о-о-о-о, – мотивував невідомий голос. Потяг рушив, а самітня душа, блукаючи між рейок, крізь стукіт і стогін вагонів невгамовно прагнула Петрусенка.

VI

Виряджаючи в Даґестан експедицію в справі дослідження того, як проходить колективізація серед населення, і зокрема серед українців Даґестану, редакція зібрала всіх учасників експедиції: фотокореспондента, літератора-етюдиста, економіста, мисливця, адміністратора і язикознавця (і всі об’єднувалися щасливо в моїй особі) і висловила побажання, щоб матеріял з вагонних розмов був використаний експедицією в її роботах.

Згадавши про це, я підсів до ясно-блакитної тітки і, щоб розбити лід, запропонував, що я здійму з горішньої полиці її чемодан.

Отже це не можна вважати за добрий спосіб зажити довір’я в людини. Я пригадую, як їхавши на полювання в максимі, я пропонував старенькі бабусі, що я придивлятимусь за її вузликом убільшки з півкіла яблук. І от бабуся, що до того часу довірливо розпитувалась у мене про всякі речі, раптом схопилася і, притискаючи вузлика до серця, відійшла в коридор – там вона і простояла, аж поки я не вийшов з вагону. Але ясно-блакитна тітка не злякалася і спитала, що воно тепер з нами буде, що все так дорого, і для чого заварили оту саму індустріялізацію – хоча тітка була не проти радянської влади. – «Всьо ето я понімаю», – сказала тітка.

Не буду долігати [99] читачеві тим, як я агітував ясно-блакитну тітку, закручуючи уявлювану кучеряву сократівську бороду і підперши кулаком носа, щоб дати йому форму кирпато-сократичну. Той читач, з яким мені не нудно балакати, хоч би краєм ока свого добачає, в якій добі ми живемо і що про нас скаже історія, не зважаючи на всі наші помилки, на огріхи і на деяке запаморочення від успіхів. Той же читач, що його ідеї регулюються тільки тим, що він сьогодні жер на сніданок, і тим, що йому розповідає кума коло чаю – той читач чужий душі моїй. Може й корисно було б побалакати і з ним також, а тоді написати побутовий роман з болотного життя, але мене враз бере нудьга і дуже хочеться спати.

VII

Найбільше зацікавило мене в тітчиній арґументації те, що, мовляв, робітництво наше малокультурне і до індустріалізації не підготоване. Робітництво, обстоювала тітка свою тезу, не почуває відповідальности за машину і за якість роботи, у відповідь на те я розповів тітці факт, з якого ті мого пера птахи зробили б новелю на сто п’ятдесят карбованців, а я, заїдений баглаями,[100] подаю його, як факт голий, мов п’ятнадцять копійок.

В однім місті, саме коло того завулку, що ковбасою котиться вниз повз вітрини з штанами й капелюхами, у час до нас куди ближчий, ніж потоп і навіть прем’єра «Мікадо»,[101] стояла цинкографія – в цинкографії пахло сірчанкою, ціянкалієм та іншими хемічними фіялками. Один хлопець робочого чесного роду працював у тій цинкографії. Був то копець здатний напрочуд, швидкий на розум і на доброго, на не абиякого мав вийти цинкографа. Від усіх найшвидше перейшов він науку і вже працював коло німецької на тонесенькому склі сітки, яка німецька сітка коштувала небагатій нашій державі ні багато, ні мало раунд шістсот марок золотій валюті.

Хутко і нестримно працював юнак, і одного дня він розбив німецьку сітку на шістсот марок у золотій валюті. У ту саму мить він пішов до майстра і показав йому скалки