Читати книгу - "Чому люди тупі? Психологія дурості"

Та коли йдеться про інші чесноти, тут інша ситуація. Якщо немає певної згоди про те, що є правдою, що — брехнею, а що — непевно, якщо немає згоди всередині культури й між культурами про те, що морально чи етично, а що ні, наше суспільство не зможе тривати.

Справді, на практиці майже всі діють так, наче вірять, що можлива максимальна згода щодо правди й моральності. Самі лише філософи й фахівці-гуманітарії загалом з різних причин прагнуть підірвати ці концепції. Але від своїх дітей вони завжди хочуть, щоб ті казали правду і поводилися певним чином, а не інакше.

Розмову вів Жан-Франсуа Марміон

Дурість і постправда

Себастьян Дієґез, нейропсихолог, науковий співробітник у Лабораторії когнітивних і нейрологічних досліджень в університеті Фрібурґа

Чи й справді ми дедалі глибше загрузаємо в дурість? З огляду на деякі сучасні тенденції, це справді слушне запитання. Люди — очевидно освічені й здатні знайти будь-яку інформацію — свідомо відкидають сьогодні наукові рекомендації щодо вакцинації та клімату, живляться химерними «теоріями змови», бездумно голосують за виродків і погоджуються на дурні проекти, обурюються через безглузді нісенітниці, захоплюються забаганками-одноденками, а дехто навіть вирішив, що відтак для них Земля буде пласкою, хоч би що там казали. На тлі дипломатичного загострення, тероризму й нескінченних війн, методичного знищення довкілля та економіки, з якої користує тільки жменька осіб (до речі, ніщо не свідчить про те, щоб вони були якісь особливі розумники), — наша доба, схоже, за всіма параметрами придається до тріумфу дурості[106]. Учасники цієї катастрофи, розуми, які вважають себе світлими, мають готові пояснення: винні американці, суспільство, пестициди, вуглеводи, глютен, ендокринні деструктори, ліві, праві, еліти, маргінали, іноземці та їхні зіпсуті гени, ці нероби-викладачі й педагоги-ідеологи, планшети, екрани й хвилі, що опромінюють мозок…

А що, коли все це по суті звичайнісінький bullshit[108]?

Bullshit і постправда

Я не заперечую ні існування дурості, ні тривожність сучасного стану речей. Ні, я хочу сказати: те, що здається глобальним падінням інтелекту, можна краще зрозуміти, коли тлумачити це як збільшення bullshit. Насправді дурість не є або є не тільки протилежністю інтелекту. Можна бути великим інтелектуалом і великим дурнем: щоб у цьому переконатися, досить призначити хоч якого інтелектуала на політичну посаду чи спонукати якогось експерта говорити на незнайому тему. Те, що він при цьому наговорить, називається bullshit.

Відповідно до знаменитого аналізу філософа Гаррі Франкфурта, сутність bullshit — у байдужості до правди. На противагу брехуну, якому завжди доводиться пильнувати правду, щоб її приховати чи замаскувати, «булшіттера» вона не цікавить. Він верзе усе, що йому впаде в голову, коли захочеться, зовсім не переймаючись правдивістю чи брехливістю своїх тверджень. Він радісно верзе дурниці й використовує для цього різноманітні стратегії: заговорювання зубів, напускання туману, зміну теми, обскурантизм, ліризм, театральну урочистість, канцелярит, порожні фрази, збиткування… Хоч який спосіб чи контекст, булшіттер, каже Франкфурт, намагається дешево «відбутися», удаючи, наче щось сказав, не сказавши натомість нічого, в тому сенсі, що не передав жодної вартісної інформації. Отже, bullshit — це такий епістемічний камуфляж: він удає з себе внесок у дискусію, перешкоджаючи натомість її поступу. Це протилежність розвитку мовлення насправді.

Чому ми миримося з таким інтелектуальним паразитом? Адже брехуна, коли його викрито, зазвичай засуджують, зневажають і зрікаються; а булшіттер буяє собі в повній безкарності. Франкфурт залишає це питання відкритим, «як вправу для читача», утім деякі психологічні механізми, разом з особливими соціальними й культурними факторами, дозволяють пояснити це цікаве явище. З одного боку, ми начебто надто поблажливі щодо bullshit: коли хтось верзе казна-що, наша перша реакція — спробувати знайти сенс в його висловлюваннях, виснувати, в чому він має рацію щодо даної ситуації, та, за потреби, надати тлумачення, яке б задовольнило цю потребу. Дуже часто слухачі bullshit роблять таким чином велику частину роботи булшіттерів. З іншого боку, bullshit може також користуватися з певної культури оточення: коли самовпевненість, безпосередність і щирість цінуються більше за простий факт, що людина говорить зрозумілі й правильні речі, тоді bullshit не тільки пройде непоміченим, а ще й процвітатиме. Франкфурт, до речі, завершує свій аналіз такими словами: «щирість сама собою — це bullshit». Отож говорити «від серця», висловлюватись з «запалом і пристрастю», виказувати «глибину своїх думок», розмовляти як «чоловік з чоловіком», бути прямолінійним і «рішучим і сміливим» — це сучасні цінності, які шанують значно більше за методичність, розсудливість, ясність і точність, і навіть заміняють їх.

Зі «щирими й безпосередніми» мовцями і «милосердними» слухачами, які можуть легко й постійно мінятися ролями і які за кожної нагоди зміцнюють і поширюють оточення, придатне до такого типу взаємодії, усі обставини об’єдналися для досягнення критичної маси bullshit в публічному дискурсі. Якщо цей аналіз правильний, у нас, здається, є пояснення пришестя «постправди», яку Оксфордський словник обрав «словом року» — 2016 і тлумачить як «обставини, в яких об’єктивні факти мають менший вплив на формування громадської думки, ніж звернення до емоцій та особистих переконань»[107]. Неминучий наслідок такої ситуації — упевненість, що той, хто не поділяє нашої думки, помиляється, намагається нами маніпулювати, глибоко аморальна особа й не поважає наші переконання, які є нашою правдою. Звідси поляризація суперечок, в яких кожен прагне захистити й нав’язати свій погляд, дискредитуючи відповідно погляди інших, щоб якнайпомітніше засвідчити свою непідкупність, рішучість і моральні чесноти, навіть у межах свого «табору». Звісно, у цьому пекельному процесі правда, факти, справжні речі стають цілковито другорядними і навіть відверто підозрілими.

Неупереджений спостерігач, побачивши такий процес, не може не запитати себе, чи ж не тупо все це, по суті. Bullshit, постправда, альтернативні факти, fake news та інші теорії змови, — може, це просто нові назви для дурості?

Принципи сучасної дурості

Справді, у французькому перекладі для франкфуртівського bullshit обрали термін «дурість» (connerie); а bullshitter було б «мистецтвом говорити дурниці». На жаль, термін «дурість» має тут певну неоднозначність і не передає точно поняття bullshit у філософському сенсі, в якому його нині розуміють. Не заглиблюючись далеко в семантичні міркування, термін «дурість» охоплює водночас брехню, глупство, нісенітниці, невігластво та безглуздя. Надто широко, як бачимо, щоб сподіватися на тонке розуміння проблематики доби постправди. З іншого боку, термін «дурість» має ту перевагу, що привертає увагу до ролі глупоти в нашому сучасному ставленні до питання правди. Тут, в рамках нашої теми, терміни «тупість, глупство, недоумкуватість і дурість» можна вважати майже еквівалентними, але, як сказано