Читати книгу - "Чому люди тупі? Психологія дурості"

вище, слід відрізняти їх від простого браку розуму. Насправді певний рівень інтелекту видається необхідним, щоби породжувати типову для постправди дурість: щоб вигадувати, захищати й поширювати дурощі, потрібні насправді значні когнітивні ресурси і навіть доволі витратні на мозкову енергію інтелектуальні зусилля.

Отож можна бути вельми розумним, дуже обізнаним, нещадно боротися проти помилок і неправди (в інших, звісно), залишаючись при цьому великим дурнем. Чому? Тому що такий індивід може діяти без точної мети, не знаючи напевно ціни правди й знань, не розуміючи по-справжньому, що означає знати щось, не вміючи свідомо використовувати свої знання, не турбуючись про норми й методи, які дозволяють максимально уникнути помилок, не цікавлячись причинами, які роблять ці норми й методи хорошими, і не знаючи, ні як правильно передати свої знання, ні навіть чому їх треба передати правильно[108].

Такий тип кретинізму демонструє те, що Роберт Музіль називав «інтелектуальне глупство», а Кант уважав дефектом судження, на жаль, невиліковним, на його думку. Структурно ця форма інтелектуального глупства не має іншого виходу, крім продукування bullshit, тому що концепція правди і знань, яка її мотивує, є від початку хибною.

Можна сказати, що постправда певною мірою полягає в тому, щоб задіяти й експлуатувати людський інтелект з метою змусити його виробляти й приймати оптимальні форми дурості. Нижче я описую три властивості сучасної дурості. Разом вони пояснюють появу великої маси bullshit, яка стабілізує зрештою систему пошесного кретинізму, що ми її називаємо «постправдою». Якщо одразу перейти до справи, можна означити ці риси такими термінами, як нарцисизм, самозасліплення й претензійність, і вже добре видно, як вони здатні взаємодіяти й взаємно підсилювати одна одну. Далі я скажу кілька слів про етичні наслідки дурості, що з них витікають, перш ніж перейти, — на жаль, дуже побіжно — до висновків про можливу еволюцію постправди і способів їй протидіяти.

Пристрасть торочити те саме

Ален Роже у своєму глибокому аналізі глупства доходить висновку, що йдеться не про брак розсудливості, а навпаки, про надлишок логіки[109]. Глупство є тавтологічною пристрастю торочити одне й те саме: «копійка — це копійка», «що не кажіть, релігія — це релігія», «я не дурніший за інших»… Оце дурість в усій красі, у своєму гротескному принципі тотожності «А = А», яка не каже нічого, крім того, що вже сказано й обмірковано. У підсумку — самовдоволення в чистому вигляді: я кажу те, що думаю, і я думаю те, що кажу, з тієї лиш причини, що я це кажу і я це думаю. І коли я з чимсь не згоден, це слугує доказом того, що це хибно або це мене не обходить. Має сенс тільки те, що «промовляє до мене», що входить у коло моїх інтересів і смаків. Ставити їх під сумнів — це de facto образа, бо тільки ворог може не поділяти моєї думки.

«Це моя думка, і я її поділяю» — кумедна парадигма глупства, яка була б тільки смішною, коли б не той факт, що термін «поділяю» набуває сьогодні прямого й невтішного значення, бо насправді дурість сьогодні можна «поширити» і «стежити» за нею легше й швидше, ніж будь-коли.

У тавтологічного глупства розум наче потрапив у пастку й стає лише повторенням і задоволенням себе, переможною суб’єктивністю й виробником банальностей, упереджень і штампів. Підемо далі: тавтологічний вислів, базований на принципі тотожності «А = А», звичайно, позбавлений наповнення, але має властивість негайно ставати перфомативом. «Що не кажіть, а єврей — завжди єврей» — це дійсно повна дурня, це не ґрунтується на жодних аргументах, але це воно і є, «це так», «от і все». «Ми чуємо наших клієнтів» — також дурість глибинного глупства, того ж штибу, bullshit майже в чистому виді[110], але не безрезультатна: така фраза створює ілюзію, що насправді ця компанія «чує своїх клієнтів», себто серйозно сприймає їхні побажання й працює над тим, щоб повністю їх задовольнити. Достатньо буквально її промовити, і bullshit стає ефективним просто завдяки силі свого стверджувального характеру. Нічого насправді не виконано, звісно, та саме це й треба було виконати.

Отож дурість є постійним зведенням до того самого й до себе самої[111], звідки її постійне покликання на особисті приклади, на «свідчення», на «місцевість», на «пережите», на «відчуте». Безпосередності, суб’єктивності й щирості не лише достатньо, вони дозволяють кретину надуватися гордістю й задоволенням: він вірить, що знає, про що говорить, в той час як насправді всі його твердження тримаються єдино й виключно на цій вірі, й він не здатен навіть уявити, що зовнішні підпори для його єдиної віри могли б, імовірно, зорієнтувати його, виправити чи, помріємо трохи, змусити змінити свою думку.

Дурень і сам здатний, за потреби, забезпечити собі підтримку: для цього він користується з підтверджувального упередження — цієї магнетичної сили, що дозволяє зміцнити його погляди за всіх обставин і допомагає знайти елементи, що узгоджуються з його поглядами, ігноруючи чи ретельно переінакшуючи всі ті, що їм суперечать[112].

Дурість, інтелектуальна лінь, самовдоволення й нарцисизм видаються таким чином нерозривними й зливаються в тріумфі інтуїції. Моя думка і моя реакція правильні, тому що вони мої. Той, хто не показує достатньо «щирості», «безпосередності», пафосу й переконливості, заздалегідь дискредитує себе. Він може перейматися правдою, прагнути точності, виявляти методичність, байдуже, хіба можна довіряти людині, яка говорить не «від серця», а старанно викладає факти й дбає про їхній логічний зв’язок. Саме тут, без сумніву, один з основних коренів популізму, що пояснює, як можна легко підтримати й вибрати патентованого брехуна, якщо він «з наших», — знов той самий принцип тотожності, але піднятий до глобальних масштабів[113].

І знов-таки ці механізми дурості не мають прямого стосунку до інтелекту[114]. Цілком реальний сценарій, коли люди колективно стають дедалі більшими дурнями, але загальний рівень інтелекту при цьому ні на йоту не знижується. Навпаки, інтелект вельми потрібний, щоб підтримувати таку дурну систему, зокрема запровадженням особистої епістемології[115], яка ні більше ні менше ніж уміло підтримувана віра в те, що знання — це справа інтуїції і що якесь твердження правдиве, і ми знаємо, що воно правдиве, відколи його просто оголосили таким, що ми в цьому «внутрішньо переконані», і ще краще, якщо з нього зробили «цінність», яка нас визначає.

Але ж я дурний!

Утім, дурість не була б дурістю, коли б могла себе визнати такою. На жаль, недоумок, унаслідок того, що