Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

але я зовсім не боявся і був певен, що зі мною нічого не буде.

Найгірше було з тетою Едою — її обличчя зблідло, як крейда, зуби цокотіли, руки підстрибували, і коли вона сиділа нерухомо, її ноги торохтіли по землі, як чиїсь нервові пальці, що вибивають шалений ритм. Треба було чимало часу, щоб вона повернулася до нормального стану.

11

Стефа?

Стефа, вочевидь, мене любила. Вона допомагала мені митися й одягатися, стежила за моєю зачіскою, що доводилося робити часто, бо я не взяв із собою люстерка, а позичити його в когось було непросто. Я зазвичай крутився біля неї, коли вона готувала, не так заради розмов, як щоб побути поруч і відчути її духовне тепло, як відчував фізичне тепло вогню. Іноді, обіймаючи свого сина, вона обіймала й мене, пригортала нас обох до себе і ніжно погойдувала.

Вона казала, що я дуже подібний на тата і, коли виросту, теж буду сильний і гарний, як він.

Вона часто цілувала мої очі, казала, що вони чудові.

Нора?

Якоїсь миті Нора почала нас нехтувати. Хоч вона зазвичай їла з нами й іноді спілкувалася, та перенесла свої спальні речі ближче до польської родини, яка була з нашого міста, і проводила майже весь час із ними, розмовляючи польською. Іноді вона навіть їла з ними.

Мені це не подобалося, і якось я запитав її, у чому справа. Чому вона так поводиться?

Вона позирнула на мене сердито і сказала польською: «Zostaw mnie. Co chcesz ode mnie?» — «Не чіпай мене. Чого ти хочеш від мене?»

Я був приголомшений. Ми ніколи не говорили між собою польською на самоті, навіть коли жили в Польщі, і моє обличчя почервоніло, і я вибухнув від гніву українською: «Зрадниця! Полькою-сь стала, тоді як тато за нас воює!»

Вона з ненавистю подивилася мені в очі й сказала презирливо, знову польською: «Kłamałeś mnie wtedy. Ojca już nie ma» — «Ти збрехав мені тоді. Батька вже немає».

Безмірно вражений, закляклий, неспроможний знайти бодай слово у відповідь, я спостерігав, як вона повернулася, пішла геть і задоволено всілася поруч зі своєю нещодавно знайденою родиною.

Вуйко Ґенко?

Невдовзі по тому трапилося ось що.

Потяг зупинився на другорядних рейках серед поля, і ми чекали дозволу рухатися далі. Більшість людей вийшли з вагона, і залишилися в ньому тільки я та ще кілька.

Польська родина, яку я згадував вище, мала із собою велику ілюстровану Біблію, яку час від часу читала. Я заздрісно за ними спостерігав, але соромився попросити дозволу її подивитися. Крім того, я не хотів просити через те, що трапилося між мною і Норою.

Я побачив, що тепер книга лежить поверх одного з клунків, і подумав, чому б у неї не зазирнути. Мене цікавило, які там ілюстрації.

Вуйко Ґенко заскочив мене за цим і заволав бичачим голосом, щоб я повернув Біблію на місце. Вона не моя, отже, мені не можна її чіпати.

Я сказав, що лише подивлюся малюнки й поверну, та він знову заволав, щоб я поклав книжку.

Я не певен, чи зробив би так, чи ні, бо тієї миті він підбіг до мене, вирвав книгу з рук, кинув поверх клунків, ухопив за комірець сорочки позаду, повернув мене і почав бити долонею по заду.

Мені в житті ніколи не завдавали хлосту, і мене охопило таке відчуття обурення, якого я досі не відчував жодного разу, я закричав на повен голос, щоб він припинив, і почав викручуватися, щоб йому було важко мене бити.

Почувши мій крик, до вагона позбігалися люди, нас розборонили, і ми вдвох пояснили, що сталося.

Польська родина сказала, що не вбачають нічого поганого в моєму вчинку, Біблію я міг дивитися досхочу, але вуйко Ґенко сказав, що я неслухняний хлопець і перед смертю моя мама просила доглядати за мною, і саме це він і робив.

Тремтячи всім тілом і, як я відчував, з пополотнілим обличчям, однак напрочуд спокійний, я процідив крізь зуби, пронизуючи його поглядом, що вб’ю його за те, що він зробив, і щоб він і подумки не клав вчинити таке ще раз.

Він збентежено всміхнувся, позирнув убік, повернувся і, беззаперечно переможений, пішов геть.

12

Ти помстився?

За кілька днів по тому наш потяг зупинили опівдні й наказали залишатися на рейках, очікуючи на дозвіл продовжити рух. Це мало трапитися незабаром.

Свідомі того, люди не намагалися готувати, і більшість не залишали своїх вагонів або, якщо все ж виходили, трималися неподалік від потяга.

Це, певно, було біля якогось великого міста, бо три-чотири пари рейок бігли поруч і потяги постійно мчали ними вперед і назад, рухаючись на великій швидкості.

Я залишався у вагоні й лежав на спині в своїй постелі, як пригадую, задивлений у стелю, зайнятий своєю черговою уявною пригодою.

Мої думки раптом перервали галас і метушня, що лунали ззовні. Зацікавлений, я швидко зірвався і вискочив з вагона.

З цього боку потяга не було майже нікого, але здавалося, що з того боку відбувається щось справді серйозне.

Я швидко проліз туди під зчепленням між нашим і сусіднім вагоном та проштовхався крізь юрбу, що зібралась неподалік.

На землі ліворуч від рейок долілиць лежав чоловік. Його руки й ноги мирно витяглися вздовж тіла, наче він відпочивав, але йому бракувало більшої частини черепа. Від останнього майже нічого не лишилося, лише багато крові, перемішаної з чимось сірим, схожим на густу вівсяну кашу. Волосся на тому, що залишилося від його голови, теж просякло кров’ю і сірою речовиною, і вони ж були розбризкані по спині, плечах і на землі навколо тіла.

Кілька секунд я не рухався, думаючи, що то хтось чужий, кого я ніколи не бачив, але потім помітив щось тривожне — синя картата сорочка й чорні штани на чоловікові видалися знайомими… Вони скидалися на ті, що носив вуйко Ґенко!

Мені стиснуло серце. Так! Це він! То його одяг, його темне кучеряве волосся, широкі плечі, дужі руки й ноги і велика ґуля на потилиці! Його вбито! Я сказав, що вб’ю його, і я його вбив! Те, що я лежав голічерева у вагоні, коли все сталося, нічого не змінювало. Моє бажання його вбити призвело до цієї смерті. Я винен, і мене покарають.

Із безладних уривків того, що переповідали люди, виявилося, що він прогулювався між двома рейками і його збив швидкий потяг, який саме тоді проминав. Вуйко йшов в одному