Читати книгу - "Ті, кого немає"

вже сіло, і, як буває в серпні, з кожною хвилиною сутінки густішали. Вода налилася свинцевою вагою, але залишалася гладенькою, як лист новенької бляхи. Від неї тягло прохолодою. Далекий берег, де були Шаури, перетворився на шорстку чорнильну смужку. Розмахнулася, жбурнула плаский «Соні» так далеко, як тільки змогла, подивилася, як широко й неквапно розходяться по воді кола, і повернулася до катамарана. У принципі, навіть якщо веслувати якою-небудь дошкою, години за дві можна перетнути озеро. Однак повертатися до Смагіних вона не збиралася. Бо ще не вирішила, що їй робити з тим, що сказав Валентин.

Вона роззулася, зайшла у воду й зіпхнула катамаран з мілини. А коли той захитався, зачувши під собою глибину, щосили відіпхнула суденце від берега. Катамаран проплив за інерцією метрів двадцять, а потім його підхопила поверхнева течія і повільно потягла все далі й далі, аж доки він перетворився на безформну пляму на тлі світлої смуги заходу.

Марта постояла, покусуючи верхню губу, як завжди в тих випадках, коли не могла відразу прийняти рішення, а потім повернулася й пішла мілководдям уздовж берега в бік мису, розраховуючи рано чи пізно набрести на стежку, яка виведе її звідси. Згадавши про пістолет, який машинально сунула в кишеню, вона дістала його й кинула в гущавину першого-ліпшого куща.

Там, де ріс очерет, їй доводилося вибиратися на берег і рухатися навпростець через зарості. Тут було темно, нили комарі, сухі гілки й малинник дряпали коліна і щиколотки, тому вона намагалася триматися ближче до озера. Через півгодини Марта майже дісталася до кінця закруту. Зарості начебто починали рідшати…

Відмахуючись від комарів і збираючись із думками, вона сіла на ледь помітний у темряві повалений стовбур, що лежав верхівкою в озеро. Навколо стояли зеленкуваті сутінки. Ніколи раніше вона не опинялася вночі так далеко від домівки. Усе живе було саме по собі, а вона – зовсім сама. І все-таки страху, незважаючи ні на що, Марта майже не відчувала, хоча й гадки не мала, куди йти і де стежка, що приведе її до якої-небудь дороги.

Кликати на допомогу вона теж не збиралася. Глибоко всередині щось підказувало їй: людина в мороці ночі стає схожа на відчинені двері. І якщо вона покличе, невідомо, які темні сили можуть відгукнутися.

17

Сидячи навпочіпки у вологій, зарослій бугилою та дрібними осичками низовині, у якій поступово збиралися сутінки, Валентин вичікував, зрідка поглядаючи нагору – туди, де просто над головою набухала тремтлива краплина якоїсь зірки.

Звідси до берега озера було метрів триста – всуціль чагарі з ділянками рідколісся, заболочені прогалини, одна з яких оманливо прикинулася трав’янистою лучкою, і він з ходу ухнув у чорне багно вище стегон, сяк-так видерся й рушив в обхід хащею, хлюпочучи, обдираючи обличчя й хрипко матюкаючись крізь зуби.

Тільки-но йому вдалося відновити дихання й зібрати уривки панічно розхристаних думок, Валентин чітко зрозумів, що нічого іншого й не лишалося. Діяв він правильно. У дівчиська з’їхав дах, і воно стріляло на ураження, в упор, і якби в неї була хоч мінімальна навичка поводження зі зброєю, він би вже нічим не переймався. Інше питання – чому постріл був єдиним, хоча всі ті крижані секунди, поки він, петляючи, заячими стрибками мчав до заростей, пляма його світлої сорочки на темному тлі слугувала чудовою мішенню.

Він здер із себе просочені смердючим торф’яним багном світло-кавові в минулому штани. Найперше витяг із кишені гроші – долари і ті, що були при ньому. Разом із зім’ятою пачкою купюр на мох, тупо дзеньнувши, випали ключі від міської квартири. За ними – якісь папірці та льодяник у бузковій обгортці. Піднімати Валентин не став, а зайнявся штаньми: були потрібні термінові заходи, щоб надати їм більш-менш пристойного вигляду. Покінчивши з цим, він натяг на себе штани, розіпхав по кишенях барахло, випростався й став прислухатися.

Остаточно стемніло. У підліску шаруділи якісь тварини, похрускували, немов розправляючись після денної спеки, зарості, зліталися на спітнілу шию комарі. З боку берега – ані звуку. На мить спалахнула сліпа лють – дівчисько обставило його в усьому, а тепер, звісно, давно відчалило разом з катамараном. Треба придумати, як вибратися звідси. Передусім, звісно, – знайти мобільник. Але користуватися ним – тільки в крайньому разі: не виключено, що Марта зчинить галас. Хоча навряд – тоді їй доведеться пояснювати, де вона взяла зброю, а на додачу й велику суму…

Дорога назад, до берега, здалася Валентину набагато довшою: на прогалину за болотцем його пригнав сліпий інстинкт, а назад у сутіні довелося рухатися неквапливо, обираючи дорогу й намагаючись про всяк випадок спричиняти мінімум шуму. У густому лозняку, де вже відчувався вологий подих озера, йому навіть здалося, що все, заблукав, але раптово кущі розступилися. Валентин розгледів кинутий плед, прим’ятий травостій, спуск до води, – і застиг, озираючись.

Дівчини тут немає, зазначив він із дивним подвійним почуттям. Раптово пересохло в горлі, незважаючи на те, що навколо все було вологе – впала роса. Зробив крок, другий, опинився на відкритому просторі й попрямував до перекинутої пляшки «каберне». Під нею на ворсистій тканині темніла широка пляма. Простягнув руку, збовтнув, – усередині ще дещо лишалося. Жадібно допив, відкинувши голову й механічно рухаючи гострим борлаком, опустився навкарачки й почав шукати загублений мобільний.

Але той наче здимів. Валентин навпомацки обстежив усю галявину, жалкуючи, що при ньому ані сірників, ані запальнички з ліхтариком, і зрештою спустився до води.

Гаврилівське плесо лежало нерухомо. На прибережному піску, там, де в нього врізався ніс катамарана, ще виднілися сліди. Приблизно за пів кілометра на воді вимальовувався якийсь нерухомий предмет, але на тлі неба, що швидко догоряло, він зливався з відбитками вільхових гаїв і тополь на протилежному березі, тому зрозуміти, що це таке, не вдавалося.

Рибальський човен, вирішив Валентин. Переступив з ноги на ногу, нахилився й підняв присипану мокрим піском бейсболку Марти. У вухах у нього досі стояв звук пострілу, а у волоссі було повно сухої потерті. Не треба було перегинати палицю – от що. Краще, ніж будь-хто інший, він знав, на що здатний роздратований підліток. У Марти був чіткий план, вона про все подбала, хоча весь цей її план позбутися його був чистою маячнею. В усякому разі, спершу вона не збиралася його вбивати, це точно, – інакше навіщо було тицяти йому ці невідомо звідки взяті бакси?

Із телефоном, вірогідно, доведеться розпрощатися, подумав він. Якщо, звісно, Марта не прихопила його з собою.