Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

аж поки вони не вполюють якусь жертву. Було безмежно гидко спостерігати за тими мерзотними, непропорційними тварюками, до того ж невдовзі їх ще побільшало, і ось довкола снували уже п’ятнадцять потвор, немов кенгуру вистрибуючи в сірому мороці, серед якого здіймалися титанічні вежі та моноліти, але ще гидкіше було слухати, як вони спілкуються, ніби кашляючи і хриплячи одне до одного. І все ж хай якими жахливими вони були, те, що геть несподівано услід за ними вилізло із печери, їх перевершило.

Спершу з’явилася добрих два з половиною фути завширшки лапа зі страхітливими пазурами. За нею — інша лапа, а далі — вкрита чорною шерстю гігантська рука, з якої, власне, на коротких зап’ястях і росли ці лапи. Тоді зблиснули два рожеві ока і з’явилася величезна, як добра діжка, голова розбудженого вартового. З кожного боку на два дюйми випиналися очі, прикриті порослими щетиною кістяними наростами. Але найжахливішим у цій голові був рот. З нього стирчали здоровенні жовті ікла, а сам він починався ще на вершечку чола і відкривався вертикально, замість горизонтально.

Та перш ніж бідолашний ґуґ устиг вилізти з печери і підвестися на всі двадцять футів свого зросту, кровожерні ґасти вже накинулися на нього. На якусь мить Картер злякався, що той закричить і підніме на ноги всіх своїх одноплеменців, але упир так само тихо пояснив йому, що ґуґи не мають голосу, а спілкуються одне з одним лише мімікою. Битва, яка розгорілася, була направду страхітлива. Люті ґасти зусібіч наскакували на поваленого ґуґа, терзаючи його плоть своїми писками, смертельно калічачи гострими твердими ратицями. Увесь час вони радісно кашляли, а час від часу, коли величезна вертикальна паща таки діставала когось із них, гучно скрикували — шум цієї битви неминуче перебудив би все поснуле місто, якби чатовий не ослаб і боротьба не перемістилася углиб печери. Там гуркіт невдовзі майже зовсім стих, і лише зловісне відлуння сповіщало про те, що боротьба все ще триває.

Тоді найбільш сторожкий із упирів подав знак іншим, і Картер услід за трійцею заглибився у праліс монолітів, ступивши на темні моторошні вулички жахливого міста, в якому, аж доки сягало око, у височінь здіймалися округлі вежі з циклопічних каменів. Вони мовчки пробиралися кам’яною бруківкою, лише іноді з огидою здригаючись від приглушеного похропування, що долинало з-поза величезних чорних дверей і повідомляло про те, що всі ґуґи сплять. Стривожені тим, що час сну добігав кінця, упирі перейшли на біг, але навіть у цьому дорога була неблизькою, бо відстані у місті велетів вимріюються не так, як у сущому світі. Проте нарешті вони вийшли на відкритий простір перед вежею, більшою за інші, велетенський вхід до якої позначав вибитий на камені монструозний символ, сам вигляд якого змушував тремтіти, навіть без розуміння його значення. Це була центральна вежа, запечатана знаком Кот, з величезними кам’яними сходами, які губилися в мороці і вели до горішнього краю снів та чарівного лісу.

Тоді почалося нескінченне сходження вгору, у непроглядну темряву; величезні розміри сходинок, заввишки мало не з ярд, витесаних для ґуґів, робили цей підйом майже неможливим. Картер навіть приблизно не уявляв, скільки їх там було, бо вже невдовзі так виснажився, що спритні й невтомні упирі змушені були допомагати йому підніматися. На всьому шляху над ними дамокловим мечем нависала загроза викриття і гонитви; хоча жоден ґуґ і не наважиться підняти кам’яну ляду, що веде до лісу, остерігаючись прокляття Великих, проте самої вежі та східців ці перестороги не стосуються, а ґастів, які намагаються втекти, нерідко переслідують аж до самісінького верху. У ґуґів настільки гострий слух, що коли місто прокинеться, їхні вуха вловлять навіть шум кроків чи шурхіт рук об камінь, а тренованим у полюваннях на ґастів у підземеллях Зіна та наділеним здатністю бачити в темряві велетам, звісно, не знадобиться багато часу, щоб наздогнати свою значно меншу і куди повільнішу жертву на цих циклопічних сходах. А ще більше пригнічувало усвідомлення того, що вони навіть не почують погоні, якщо така буде, і що переслідувачі з’являться цілком раптово, просто виринуть із темряви позаду них. І тут не врятує навіть звичний страх ґуґів перед упирями — тільки не в місці, де перевага буде цілковито на боці ґуґів. До того ж залишалася загроза з боку тих хижих і мерзенних ґастів, які, поки ґуґи спали, нерідко залазили до вежі. Якщо вони довго спатимуть, а ґасти, впоравшись із чатовим, невдовзі повернуться з тієї печери, то, безперечно, відчують запах Картера та упирів — в такому разі, мабуть, навіть краще загинути в пащі ґуґа.

А потім, після безконечного підйому, із пітьми над ними долинуло покашлювання, і зненацька події стали розвиватися вельми зловісно й непередбачувано. Очевидно було, що якийсь ґаст, можливо навіть не один, забрів до цієї вежі ще до того, як надійшов Картер зі своїми поводирями; було так само зрозуміло, що їх невдовзі помітять. Після секунди вагань упир, який ішов на чолі гурту, притиснув Картера до стіни і вишикував двох своїх одноплеменців настільки, наскільки це було можливо, підійнявши старий надгробок для нищівного удару на випадок, якщо з’явиться ворог. Упирі добре бачать у темряві, тож їхній гурт був у значно кращому становищі, аніж міг би опинитися Картер, якби мандрував сам. Наступної миті почулося цокання ратиць об каміння, і стало ясно, що принаймні одна потвора бігла вниз сходами, тож упирі підняли свою зброю, приготувавшись завдати удару. Майже одразу у темряві спалахнули два жовтаво-червоні ока, і окрім копит почулося важке дихання ґаста. Щойно він опинився біля тієї сходинки, на якій стояли упирі, вони з нелюдською силою торохнули його старовинним надгробком, так що далі пролунав лише короткий виск і важкий видих, перш ніж жертва важко впала на камінь. Скидалось на те, що тут була тільки одна потвора, і, ще якусь хвилю повслухавшись у темряву, упирі подали Картерові знак знову рушати вперед. Вони, як і раніше, збиралися допомагати йому; він тільки полегшено зітхнув, полишивши місце сутички, де зосталося валятися тіло ґаста, невидиме у підземній пітьмі.

Нарешті упирі разом зі своїм супутником спинилися, і Картер зрозумів, що вони вже досягли кам’яної ляди. Годі було й сподіватися на те, щоб її вдалося скинути, але упирі збиралися її трохи підняти і в щілину просунути надгробок, так, щоб Картер зміг пролізти. Самі ж вони мали намір знову спуститися і повернутися крізь місто ґуґів, оскільки були надзвичайно спритні, але не знали наземної дороги до примарного Саркоманда з його брамою в безодню, яку вартували леви.

Упирі з усіх сил вперлися в камінь ляди над головою, а Картер допомагав їм, як тільки міг. Вони вирішили, що виступ над горішньою сходинкою — саме те, що їм потрібно, і напружили свої насотані протиприродною їжею м’язи. За кілька секунд досередини проникла вузенька смужка світла, і Картер, якому й доручили це завдання, просунув крізь щілину край стародавнього надгробка. Тепер їм доводилося докладати всіх зусиль, щоб розширити щілину, але справа просувалася дуже й дуже повільно, до того ж вони мусили знову й знову починати все із самого початку щоразу, коли не вдавалося повернути