Читати книгу - "Заповіти"

Байдуже, скільки часу на це піде, скільки лайна доведеться проковтнути до того — я помщуся».

Тоді, через невизначений час, без попередження двері до моєї Камери вдячності розчахнулися, у них полилося світло, і дві постаті в чорному однострої витягли мене звідти. Без жодного слова. Мене — тоді вже зовсім розвалену, іще смердючішу, ніж доти, — маршем потягли коридором, яким я туди прибула, з центрального входу, яким я заходила, до кондиціонованого фургона.

Далі я опинилася у готелі — так, у готелі! Це був не один із шикарних закладів, радше мережевий, типу «Голідей інн», якщо ця назва щось тобі скаже (підозрюю, що ні). Де поділися бренди минулого? Звіяні вітром. Чи радше групою демонтажу й фарбою, бо, поки мене тягли до холу, робітники над головою саме знищували вивіску.

У холі на рецепції не було приємних, усміхнених співробітників готелю, натомість чоловік зі списком. Між ним та двома моїми «екскурсоводами» відбулася розмова, тоді мене запхали до ліфта і потягли далі, килимом коридору, на якому щойно почали з’являтися ознаки відсутності прибиральниць. Поки відчинялися двері, у моєму пористому мозку з’явилася думка: «Ще пару місяців, і матимуть серйозні проблеми з пліснявою».

— Приємного відпочинку, — сказав один з моїх опікунів. Навряд чи це була іронія.

— Три дні на відновлення, — мовив другий. — Коли щось буде потрібно — зателефонуйте на рецепцію.

Двері за ними замкнулися. На столику стояла таця: апельсиновий сік та банан, і зелений салат, і порція вареного лосося! Ліжко з білизною! Кілька рушників, більш-менш білих! Душ! Понад усе — прекрасний керамічний унітаз! Я впала навколішки, так, і виголосила від усього серця молитву, але не можу сказати, до кого чи до чого.

Після того я з’їла все (мені було байдуже, чи їжа отруєна, таку радість вона мені подарувала), а наступні кілька годин провела в душі. Мало було один раз помитися — стільки шарів бруду мене вкривало. Я роздивилася садна, які вже почали загоюватися, жовті й пурпурові синці. Я схудла: було видно ребра, які знову з’явилися після багаторічних обідів у фастфудах. Під час моєї юридичної кар’єри тіло було просто транспортом, що ніс мене від одного звершення до іншого, але тепер я відчувала до нього нововіднайдену ніжність. Які рожеві були нігті на пальцях ніг! Який витончений малюнок судин на руках! Однак своє обличчя у дзеркалі ванної я не впізнавала. Хто ця людина? Риси здавалися розмитими.

Тоді я спала, довго. Коли прокинулася, на мене знову чекали смачні наїдки: бефстроганов зі спаржею, персикове тістечко мельба на десерт і — о щастя! — горнятко кави! Я б залюбки випила мартіні, але зрозуміла, що в цій новій ері алкоголю в жіночому меню не буде.

Невидимі руки забрали мій старий смердючий одяг: схоже, доведеться жити у цьому білому махровому готельному халаті.

Я досі була у стані ментального розладу, наче пазл, скинутий на підлогу. Але на третій ранок, чи то було вже по обіді, прокинулася вже цілою. Здавалося, я знову здатна мислити; здавалося, я здатна подумки назвати себе «я».

На додачу до цього і начебто на визнання цього мені принесли свіжий одяг. То була не зовсім роба і не зовсім з мішковини, але щось схоже на те. Я вже бачила таке вбрання на стадіоні, на жінках серед стрільців. Спиною прокотився холодок.

Я вдяглася. Що ще я могла зробити?

X. ВЕСНЯНА ЗЕЛЕНЬ

Розшифрування показань свідка 369А

25

Я опишу підготування до пропозиції шлюбу — уже завважила цікавість до того, як такі речі були влаштовані в Гілеаді. Через те, як повернулося моє життя, я мала змогу спостерігати за шлюбним процесом з обох боків: і як наречена, яку до нього готують, і як Тітка, відповідальна за цю підготовку.

Підготовка до мого власного весілля була стандартна. Темперамент залучених сторін та їхній статус у суспільстві Гілеаду обов’язково певним чином впливали на вибір наречених. Та мета в кожному випадку була одна: усі дівчата — і з добрих родин, і ті, кому менше пощастило, — мусили виходити заміж рано, поки не виникла ймовірність зустрічі з непідхожим чоловіком і не призвела до того, що раніше звалося закоханістю, або ж — іще гірше — до втрати незайманості. Цієї ганьби слід було уникати всіма можливими способами, бо наслідки могли бути суворі. Смерть від побиття камінням — не та доля, якої зичиш своїй дитині, та й пляма, яку це лишить на родині, може бути незмивною.

Якось увечері Пола покликала мене до вітальні (відправила Розу, щоб та «виколупала мене з мушлі» — так вона це назвала) і наказала стати перед нею. Я так і зробила, не маючи причин опиратися. У кімнаті був Командор Кайл, а ще Тітка Відала. З нею була ще одна Тітка, якої я доти не бачила і яка представилася Тіткою Габбаною. Я сказала, що мені приємно познайомитися, але голос мій, певно, прозвучав мов бурчання, бо Пола мовила:

— От бачите, про що я?

— Це все вік, — завважила Тітка Габбана. — Навіть слухняні й чемні дівчатка проходять цей етап.

— Вона, безперечно, вже достатньо доросла, — сказала Тітка Відала. — Ми навчили її всього, чого могли. Якщо вони надто довго затримуються в школі, то стають деструктивними.

— Вона справді вже жінка? — пильно вдивилася в мене Тітка Габбана.

— Авжеж, — відповіла Пола.

— Без поролону? — кивнула Тітка Габбана на мої груди.

— Звісно, без! — вигукнула Пола.

— Ви не уявляєте, до чого вдаються деякі родини. У неї гарні широкі стегна, таз не вузький. Покажи мені зуби, Аґнес.

І як я мала це зробити? Роззявити рота, як у дантиста? Пола побачила, що я збентежена.

— Усміхнися, — пояснила вона. — Хоч раз у житті.

Я розсунула вуста у гримасі.

— Зуби ідеальні, — завважила Тітка Габбана. — Дуже здорові. Що ж, ми почнемо шукати.

— Лише в родинах Командорів, — мовила Пола. — Не нижче за рангом.

— Це зрозуміло, — погодилася Тітка Габбана.

Вона робила якісь нотатки у записнику. Я з благоговінням спостерігала, як рухаються її пальці разом з олівцем. Що за могутні символи вона креслила?

— Вона ще надто юна, — мовив Командор Кайл, якого я більше не вважала батьком. — Напевно.

Я була вдячна йому вперше за тривалий час.

— Тринадцять — це не надто юна. По-різному буває, — зауважила Тітка Габбана. — Добра пара чинить з ними дива. Вони заспокоюються.

Вона підвелася.

— Не турбуйся, Аґнес, — звернулася до мене. — Ти матимеш вибір принаймні з трьох кандидатів. Вони всі вважатимуть це честю, — додала, звертаючись до Командора Кайла.

— Кажіть, коли ще щось буде