Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Круто.– підсумувала я, боячись, що доведеться слухати все це заново, якщо він вловить нотки мого нерозуміння.– І як твої успіхи?

– Явно гірші, ніж у мого молодшого братика. Він і наполовину не такий

вибагливий, як я в музиці, але завжди мене перемагає.

– Щось ти не дуже схвально про нього відгукуєшся. Ворогуєте?

– Ні, я люблю його, він мій дружбан. Просто, батьки завжди любили його більше, хоч і намагалися не показувати. – спокійно сказав він, тобто дуже спокійно, без тіні образи. Я зробила висновок, що у них не такі токсичні стосунки, як у Зеліни з Реджиною з «Якось у Казці».

– Братське суперництво, хіба це не норма?

– Ми не те, щоб змагалися, Кріс ніколи не був марнославним, скоріше він старанний, доводить будь–яку справу до кінця, а я... Розумієш, на його тлі я інший, завжди пас задніх. Адже це видно неозброєним поглядом. Так і складалося завжди, я невдаха, архівний щур, що грає ночами на саксофоні, а Кріс, він... інший. Серйозний, розумний, багато заробляє.

– Граєш на саксофоні?

– І на гітарі, ударних і клавішних.

– Ого, людина–оркестр?

– Не знаю, я самоучка. –знизав плечима він.– Завжди любив музику.

– Дай, вгадаю, у творі випускного класу ти писав, що хочеш стати

відомим музикантом?

– Я такий передбачуваний?

– Просто, хто не хоче цього, граючи на стількох інструментах?

– Кріс теж таким був.

– Він теж грає?

– Так. Я вчив його, він вчив мене. Ми часто співали Оазис на балконі, грали Пеарл Джем. Я любив це. Я і мій малий, разом проти всіх, лобаємо в гаражі, за татовим понтіаком, а в перерві п'ємо припасену пляшку пива, заховану в кейсі з інструментами. Тато рідко щось ремонтував, він і в машині своїй не розбирався, але весь наш гараж був сповнений усіх цих чоловічих причандалів.

– Не вважай за грубість, але «чоловічі причандали» у мене асоціюються трохи не з інструментами.

Він засміявся.

– І що сталося потім?

– А що зазвичай трапляється, Джеку? Він подорослішав. Вважав це безглуздою витівкою, пішов у стезю фінансів і діловодства, серйозний весь став, хоча досі іноді перебирає струни. І часто співає, коли чимось зайнятий.

–Ти ж не подорослішав.

– Я – мрійник. Від цього користі мало. Напевно, тому батьки давно вже махнули на мене рукою. Адже я навіть в універ не пішов. По закінченню школи поїхав у Бостон, співав на вулицях, іноді запрошували у весільний оркестр. Але це не те. Я марно намагався пробитися, по знайомих зустрічався з продюсерами, але так ніхто не погодився мною займатися. Я закинув це і повернувся додому. Змінив купу робіт, але офіс не моє. Я загнусь там без хоча б за худаленького радіоприймача. Друг запропонував спробувати сюди, мовляв, я буду один, у підвалі хороша ізоляція, платять нормально, бо цими жоден ледар, який себе поважає, не займеться.

– Двійко ледарів без краплини самоповаги вже знайшлися. – кивнула я.

Метт розреготався і витягнув руку з кулаком, я стукнулась своїм і ми сумно посміхнулись одне одному. Він хороший хлопець. З ним цікаво, він веселий, начебто сміється, глибоким заразливим сміхом, а на дні круглих глибоких очей – всесвітня печаль. Така доля хороших хлопців. Їх завжди затьмарить хтось яскравіший. Це як дивитися на нічне небо. Перше, що помітиш – розсип яскравих зірок, і тільки придивившись, помітиш, що між ними сховалися з сотню інших, трохи менших, тьмяніших, але однаково вони роблять картину повнішою. Сумно те, що хорошу людину, з потужною енергетикою, харизмою, гумором, легко затьмарить хтось, хто має більше цих якостей, або просто вправний маніпулятор. Я б не хотіла, щоб затьмарювали його. Він приголомшлива людина, впевнена, такий самий і друг. Я не знала його брата, але чомусь він мені підсвідомо не подобався. Чомусь згадала Велл, на її тлі я була Меттом. Гарною дівчиною, яка чомусь не дотягує. Це мене злить, я знаю, що я краща, у чому я краща, чим я не так дратую людей, однак поруч із нею мене все одно сприйматимуть з побоюванням. Бо я грубіша, сильніша, гордовитіша, не потребую чужого жакета, якщо змерзну, не прошу себе понести на руках чи провести додому, я не попрошу чужої уваги, не чекатиму на те, що в мене попросять номер. Я інша. Не люблю показувати вразливі місця і дозволяти їх відшльопати, як Велла. Ні, я не комплексую, і аж ніяк не заздрю. Просто намагаюся зрозуміти, чим я гірша? Чому такої кількості уваги навколо мене немає. Чому хлопці не давляться слиною, дивлячись на мене, струнку мініатюрну, на п'ятидюймових підборах і в стильних джинсах скінні, а дивлячись на неї, високу і велику, в кедах десятого розміру і безглуздих адідасівських штанах, в яких видно її верблюжу лапку – так? Звичайно, я не раз чула від п'яних хлопців, яких горілка і джин пробили на задушевні бесіди, правду: що мене просто бояться. Ніби хлопець, що зміцнів на зізнання, дивлячись на моє зарозуміле обличчя, передумує підійти, або йому потрібно добре бухнути, щоб покликати мене на прогулянку. Мовляв я надто самодостатня, вони бояться почути мою відмову, що я підніму їх на сміх. Це дивно. Ні, я, звісно, ставлю за мету бути хамлом, а потім дивуюся, що це працює. Я звикла відштовхувати грубістю, це мій захист, і іноді (дуже рідко), це когось приваблює. Я не потребую цього, але чомусь порівнюючи себе з Веллою, з тією кількістю галасу, яку кричуще зухвала дівчина, що вміє привернути всю можливу увагу на власну персону, переманює... я почуваюся на порядок, а то й на сто нижче. Начебто я чимось гірша. Хоча маю вдосталь переваг порівняно з нею. Тільки я розумію це зараз, а Метт живе так усе життя. Я помітила, що Метт зажурився, і почала співати приспів пісні Levels гурту Avicii, він посміхнувся підспівуючи, а потім ця пісня швидко змінилася на No Stress, потім, здається, було щось від Девіда Гетти. Загалом усі пісні, якось пов'язані з працею. Я відмовилася від баттл–вечора, я заборгувала по оплаті за квартиру, узагалі замоталася і, здається, в Олівера знову закінчилися підгузки. Я помітила, що маю просто жахливий вигляд, третій день за допомогою пінки для укладання, намагаюся вспушити пожовкле біля коріння волосся, помити ніколи. Я нафарбована як зазвичай, і все одно маю огидний вигляд, посіріла шкіра, втомлений потьмянілий погляд. Бррр. А вчора я помітила, що мені було ліньки навіть нафарбувати вії. О, боже ось як це починається? Ось як ці молоді матусі перетворюються на огидних недоглянутих жінок, які ідеальні мами, але жахливі дружини, так? Тобі просто не вистачає спочатку часу нафарбуватися, потім сил, потім бажання, а потім: "а хто на мене дивиться?". Боже, а потім вони люто ненавидять молодих осіб на яких задивляються їхні мужики. Потім розлучення, сеанси психотерапії, і ток–шоу, де їй повертають вигляд жінки, і вона йде у свої майже п'ятдесят підкорювати залишки чоловіків, здатних на щось без віа–гри і гелю для волосся. Так, потрібно терміново брати себе в руки. Вдома на мене чекали Монті з Брендоном. Це приємно. Я давненько не бачила їх обох.