Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Джекі! – Монті міцно обійняв мене, і почав улюлюкати з Олівером.

– З днем народження, лялечко.– Брендон канонічно розцілував мені щоки.

–Це вам від нас.– Сказав Монті, давши мені коробку з великою чашкою, на якій був напис: "Найкраща матуся на світі", всередині якої стояло дитяче брязкальце.

– О, дякую! – я посміхнулася, міцно обіймаючи їх.

– Ще бухлишко.– сказав Брендон, киваючи на дві пляшки шампанського.

Ми посиділи години до одинадцятої, залишатися в мене вони відмовилися, викликали собі таксі. Метт сказав, що не пустить мене більше в архів, якщо я нормально не посплю. Довелося поспати. Години дві. Виспатися не вдалося. Мене знову топили уві сні. Час звикнути, що це вже нормальний ритуал ночі: заснути, схопитися від кошмару, спробувати заснути, а коли твої спроби не матимуть успіху, лежати із заплющеними очима, переконуючи себе, що спиш. Годувальниця обіцяла посидіти з малим, і в мене з'явилося віконце збігати до супермаркету, я купила памперсів, дитячий крем, бо в Олівера знову з'явилося сухе почервоніння на ніжках, присипку та якийсь злаковий батончик собі, бо в домі поїсти можна лише банку столітнього варення, я не їм уже дня зо три, часу скупитися просто нема, а годувальниця сьогодні зайнята, посидить з годинку, зцідиться та й піде собі. Хоча б молока до ранку залишить, я сподіваюся. Господи, як ці матусі все встигають? Я навіть на ліфт не встигаю з дрібним. А мені просто у квартиру піднятися. По телевізору йшло якесь шоу, де мужик випробував на собі якусь нову терапію для стимуляції росту волосся, мабуть, діє, бо на лисій черепушці вже виросло три ряди ріденьких волосинок. Я сиділа на кріслі, підігнувши під себе ноги, зрідка поглядаючи на ліжечко Олівера. Він дрімав без задніх ніг, і ні ж щоб насолодитися хоча б трьома годинами дрімоти, я сиділа в напівтемній кімнаті, сну ні в одному оці. Була година ночі або близько того. У вікні я бачила шматочок темно–рудого місяця, промичала під ніс собі Rusty Moon, цікаво, там холодно? Іноді я замислювалася про те, як нам жити з Олівером далі. Зарплатня штука непостійна, квартира обходиться дорого, та й догляд за дитиною не дешево, хоча пелюшки–розпашонки тут і до мене Лів затарила. Іноді мені страшно як буде далі. Тобто, я розумію, що зараз він маленький, і що від мене вимагається? Купати його раз на тиждень, міняти підгузки, годувати, гуляти. А далі? Бігати за ним, коли піде, вчити читати, писати, рахувати проти його волі, потім школа ця. Розповідати йому, що кидати папірці у вчителя неправильно, а вішати кізяки під стілець не гігієнічно, або що хлопчикам не можна підглядати за дівчатками. А якщо він почне чудити? Боже, це ж теж страшно, що якщо він почне поводитися якось аморально, а вдома янголятка корчити? Як мені зрозуміти який він? Як викорінити це? Боже, йому потрібен буде психолог, і мені заодно. І боже, чому тут так душно? Тільки жінка здатна довести себе до напівнепритомного стану думками на вільну тему: "що як". Обожнюю. Ні, потрібно однозначно провітритися. Бо ці думки мене в могилу зведуть. Уже. Я тихенько вдягнула штани, майку і теплу довгу кофту, і вийшла на вулицю, за будинком була невеличка доглянута галявина, навколо не було ліхтарів чи будинків. Я встала в центрі галявини і підняла голову на небо. Краєвид був розкішним, усе небо зі своєю великою кількістю зірок, кілька впало, варто було мені їх запримітити. Мене трохи пробирало тремтіння, і я куталася в кофту сильніше. У плеєрі грала розслаблююча, надихаюча на роздуми і натхненні промови Star Treatment, я вкладаю в цю пісню дещо інший сенс, ніж мій улюблений автор. Treatment для мене тут не «ставлення», а саме «лікування». Я оберталася на місці, і небо оберталося зі мною, але я не відчувала нудоти або втоми, перепаду тиску, в мене не паморочилося в голові. Я просто відчувала захоплення, натхнення і водночас спокій. Нічне небо вилікувало мою тривогу, заспокоїло мене і вселило надію, що в нас з Олівером є майбутнє і воно буде чудовим. Ось воно: моє «зоряне лікування». Метт має рацію, я вмію обирати символічну музику. Коли пісня закінчилася, я повернулася в дім, чмокнула сплячого Олівера і з трепетом у душі заснула, згадуючи безкрайнє темне небо з зірками.

Втім, ранок все ж почався паршиво. Мене мучив мій «улюблений» кошмар, я проспала, бо будильник не продзвенів, а не продзвенів, бо забула зарядити телефон, у мене порвалися капронові колготки, які я збиралася вдягнути під сукню, і я перевдяглася в шкіряні штани, годувальниця прийшла пізніше, ніж зазвичай, у мене не заводилася машина, не було місця на парковці, і я півгодини каталася навколо архіву, у пошуках місця, паркуватися довелося за рогом біля магазину, поки я йшла до архіву на рівному місці впала на асфальт, проїхавшись по ньому колінами. Зчесала коліна шкіряних штанів до дірок, роздерла коліна, відбулася гематомами і саднами на долоньці. Мені було пофігу на мої "поранення", я любила ці штани, і чорт мене смикнув їх одягти. Тепер доведеться щось на них нашивати. Я йшла в засмучених почуттях, абияк пересуваючи ноги, я дошкандибала до архіву.

– Боже, по тобі що танк проїхався? – запитав Метт, зосередивши свої круглі карі очі на мені.

– Ні. Винищувач узяв на мушку.– сказала я важко падаючи.

– Це потрібно знезаразити.– кивнув він на коліно.

– Нічого не потрібно. Я штани зіпсувала.

– Та хрін із ними, зі штаньми, головне, що руки і ноги цілі.

Я важко зітхнула, поки Метт опустився і притиснув спонж з антисептиком до моїх колін. Неприємно запекло, і я пропустила повітря крізь зуби. Він почаклував над моїми подряпинами ще, заліпив усе пластиром і приніс мені картонну чашку з кришкою та рожеву коробочку з пончиками.