Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

Запитання застало мене зненацька. Я не відразу зрозумів, що вона мала на увазі.

— Так, — почав я, трохи збентежено. — У мене є сестра, мама…

Але її погляд не змінився. Вона дивилася на мене так, ніби хотіла дізнатися щось більше. Щось глибше. І тоді я зрозумів, що вона має на увазі.

Моє серце забилося швидше. Чи справді це відбувається? Невже вона відчуває до мене щось більше, ніж просто цікавість? Або це я собі вигадую? Її погляд палав, і мені здалося, що вона бачить мене наскрізь, ніби розгадує мої думки.

— Ти про когось іншого, правда? — запитав я, дивлячись їй прямо в очі.

Вона ледь помітно кивнула, і моє серце раптом завмерло. Що я мав їй відповісти? Чи варто зануритися у щось, що може обірватися в будь-який момент, як тільки я повернуся у свій час? Але чи повернуся я взагалі?

Я мовчав. І вона мовчала. Між нами зависло щось невловиме, невимовне. Її очі… вони були зелені й глибокі, наче безодня. У них можна було загубитися, і я не був певен, що хочу знайти шлях назад.

Час, здавалось, зупинився. Між нами залишився тільки цей момент, тільки ці погляди, які сказали більше, ніж будь-які слова.

І раптом вона зробила крок уперед. Її рух був м’яким, майже непомітним. Ліе нахилилася і ніжно торкнулася губами моєї щоки. Це був легкий дотик, як подих вітру, але він залишив на мені слід, що палав, як зоря.

Не чекаючи відповіді, Ліе швидко розвернулася і зникла за дверима своєї каюти.

Я стояв, приголомшений, не в змозі поворухнутися. Її поцілунок залишив мене розгубленим і зачарованим водночас. Я торкнувся щоки, де щойно відчув її тепло, і мимоволі усміхнувся.

Коли я нарешті повернувся до своєї каюти, думки не давали мені спокою. Перед очима стояла її усмішка, її погляд, той ніжний момент, коли вона перетнула невидиму межу між нами.

Що це було? Що вона хотіла мені сказати? І що це означає для нас?

Я лежав у темряві, думаючи про її очі, в яких виблискували зорі, про її голос, що звучав, ніби музика, і про той поцілунок, який назавжди закарбувався в моїй пам’яті.

Це був лише один момент, але він змінив усе.

Із цими думками я нарешті заснув, але уві сні бачив не Землю, не свою сім’ю, а пару зелених очей, у яких відбивається всесвіт.

***

Наступний день я провів у своїй каюті, намагаючись зібратися з думками після вчорашнього вечора. Медитація допомогла ненадовго відключитися, але щоразу, як я заплющував очі, переді мною з’являлися очі Ліе та її посмішка. "Що ж, Ден, ти потрапив у нову пастку. І цього разу без шансів," — подумав я, зітхаючи.

До обіду я вже трохи прийшов до тями, якраз у той момент, коли повернулися Кук і Фурі. Вони попросили всіх зібратися в кают-компанії. І сказали що хочуть повідомити щось важливе. За обідом ми всі вже були на місцях: я, Ліе, професор Кхал, Рос, і, звісно, Кук із Фурі. Професор почав:

— Отже, є кілька новин. Хороші й не дуже. З чого почнемо?

— Давай із поганих, — кинув Рос, і його імплант почав видавати слабкий гул, наче готувався до небезпеки.

— Гаразд, — промовив Кук, і я помітив, як він швидко глянув у мій бік. — Це стосується тебе, Ден.

Я здригнувся, але намагався виглядати спокійним.

— Ден, ти знайшов спосіб легалізувати себе в Співдружності?

— Якщо чесно, професоре, то не мав часу на це, — відповів я, намагаючись не звучати винувато.

— Я так і думав, — перехопив ініціативу Кук. — Ми теж нічого не знайшли, що могло б допомогти зараз. Але... я думаю, нам варто стрибнути на кордон галактики, де вплив Співдружності слабший, і знайти людину, яка погодиться за пристойну винагороду продати свою особистість.

— Хіба це можливо? — здивовано перепитала Ліе.

— Можливо, — підтвердив Кук. — Законно? Ні. Але один із клієнтів, який купив у нас артефакт древніх дуже не дешевий, до речі, згадував, що на кордонах Співдружності, у колоніальних державах, є така послуга. Люди там часто не дуже заможні й готові на це піти. Але чи нам пощастить і чи будуть у нас ресурси ми не знаємо. 

— Ну, хоч щось, — пробурмотів я.

— А тепер до хороших новин, — сказав Кук, роблячи паузу.

Ми всі напружено чекали.

— Ми купили компанію, — продовжив він.

— Компанію? — професор Кхал виглядав зацікавлено.

— Так, компанію з дуже давньою історією, — підхопила Фурі. — Колись вона спеціалізувалася на косметичних імплантах, але зараз у неї справи йдуть не найкращим чином. Власник виставив її на продаж, аби уникнути скандалу з боргами.

— Ми подумали, що це буде ідеальне прикриття, — продовжив Кук. — Компанія, яка займалася імплантами, цілком може створювати й біологічні чіпи. Вона маленька, її оборот складає менше 1% від обороту НаноТех, тому вони не вважають її конкурентом.

— І що тепер? — запитав Рос.

— Щоб стати офіційними співвласниками, ми летимо на планету Ельдорадо, — сказала Фурі.

— Ельдорадо? — здивувався професор.

— Так, — підтвердила Фурі. — Там живе останній спадкоємець і власник компанії — граф Паул Нів Третій, з яким нам треба підписати угоду.

— Граф? — я ледве стримував подив.

— Так, граф. Ця традиція з титулами перекочувала ще з Землі. Плюс у деяких рас також присутня ієрархія титулів. Тож ми вирушаємо на аудієнцію до графа.

— Ельдорадо... не найгірше місце, щоб доживати віку, — пробурмотів Рос.

Я вже знав з баз знань, що це елітна планета-курорт, і там досить дорого відпочивати по міркам Співдружності. Всі планети в галактиці класифікувалися за придатністю до життя від А до К. А й Б — це райські місця з ідеальним кліматом і відсутністю небезпечної фауни. Земля, до речі, відноситься до класу Г.

— І ще одна хороша новина для тебе, Ден, — сказав Кук, простягаючи мені три носії з базами даних.

— Це що?

— Це для тебе. Треба підтягнути тебе в деяких дисциплінах.

Я прийняв носії.  Астрофізика, квантова механіка, комп'ютерна інженерія усі базового рівня. Що ж, якщо вже я залишився тут, треба брати від цього максимум. Зрештою, хто знає, що мене чекає попереду? Я подякував професору і пішов до своєї каюти. Час для навчання.