Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 21

Я завжди була дипломатом і вважала, що будь яку проблему можна вирішити сівши за стіл переговорів. Та навчаючись другий тиждень у цьому ліцеї зрозуміла: є люди, які розуміють тільки мову сили. Вони знають лише дві ролі...

 Агресор.

 Жертва.

І що дивно, можуть одночасно перебувати у обох.

 Вольська, котра ще вчора точила на мені свої кігті, сьогодні уникала навіть пересікання поглядами. Це значно полегшувало моє перебування тут. До кінця уроків зі мною почала спілкуватися більша половина класу. Начебто все почало налагоджуватися.

 Та повністю зосередитися на навчанні всеодно не виходило. Думками я раз у раз поверталася до Воронівського. Коли прокинулася зранку, його уже не було. А те, що я собі не придумала нашу ночівлю, підтверджувала зім’ята поруч подушка.

Шостим уроком стояла українська література і мама навіть зробила мені зауваження, де я літаю. Взагалі, у школі, вона ставилася до мене строгіше, ніж до інших.

- Іра, затримайся будь ласка. – промовила мама після дзвінка на перерву.

І ми обидві напружилися. Хтось їй доніс про наші сутички? Переглянулися.

- Іринко. – вона сама підійшла до Вольської. – Я хотіла поговорити про Костянтина.

Я видихнула.

- Ви ж зустрічаєтеся, так? Ти не знаєш, чого він уже другий день прогулює школу? Він же у тебе ночує, так?

- Еееее... – вона зам’ялася. – У нього там з плавання, якийсь турнір скоро. Мабуть готується.

Плавання?

- Іііі... ні. Костик не ночує в мене. Ми вчора погуляли ввечері і він сказав, що їде додому.

Ага, погуляли. Знаю я, як ви гуляли. Мені захотілося кинути у неї каменем. Та я одразу придушила це бажання ще й пристидила себе за нього.

Сьогодні ввечері я особливим чином готувалася до сну. Зробила масочку, нанесла улюлений лосьйон для тіла і навіть одягнула нову піжаму. Довга шовкова сорочка темно-синього кольору на тонких бретельках. Випрямила волосся, хоча зазвичай роблю це зранку. В якусь мить застила вдивляючись у дзеркало на власне розпашіле обличчя.

 Що я роблю?!

Я ж навіть не впевнена, що він прийде...

У нього є дівчина!

Я ж хочу стати йому сестрою!

Всередині піднімався бунт. Дозволяючи собі маленькі слабкості, ми не помічаємо, як вони розростаються і беруть контроль над нами.

Розізлившись, скуйовдила волосся, переодягнулася у штани та топ і навіть замкнула за собою двері у кімнату. А потім встала і розімкнула. Отака сила волі.

Ніч перевалила за опівніч, а я досі крутилася в ліжку чекаючи невідомо чого. Давши собі морального копняка закрила книгу, в якій ось уже сторінок з десять просто розглядала букви нічого не запам’ятовуючи.

Приємно дрімота розливалася по тілу, як двері тихенько рипнули. Клацнув замок. Ліжко поруч прогнулося і я не змогла стримати ідіотської посмішки. Добре, що я лежала до нього спиною і він цього не бачив. Запах гелю для душу полоскотав ніс. І я провалилася у сон.

- Ми могли б додатково позайматися? – невпевнено запитав мій партнер по танцю, коли ми вийшли з виснажливої репетиції.

Я лише зітхнула. Окрім навчання були ще заняття з репетиторами з п’яти предметів. До того ж сьогодні сказали про якийсь шкільний спектакль, в якому обов’язково брати. А ще я записалася на християнські курси у «Школу Марії».

- Добре. – я погодилася не уявляючи, як знаду час. Але давай у суботу.

Ми обмінялися телефонами і він запропонував знову відвезти мене додому, оскільки вечоріло. Та раптом мене хтось вхопив за лікоть.

- Ви закінчили? Пішли поговоримо.

Обличчя Романа було напружене, а між бровами залягла складка. Всю репетицію він мене вперто ігнорив, роблячи вигляд, що не помічає. А тут раптом...

- Перепрошую?! – Василь одразу відреагував з попередженням дивлячись на Савчука. – Ти його знаєш?

Я відкрила рот, аби сказати «Ні!». Відплатити тією ж монетою. Йому можна мене не знати, а мені ні?! Та надмірна відповідальність одразу намалювала можливі наслідки.

- Це мій...

- Хлопець. – закінчив він за мене.

- Ааааа... Ну раз так... – мій партнер то танцю одразу розслабився. – Тут неподалік моя кав’ярня. Пригощаю.

І як не дивно, Роман погодився. Дорогою вони навіть розговорилися про проблеми сучасного бізнесу.

- Ти не говорила, що братимеш участь у Віденському балу. – хлопець розглядав затишний інтер’єр кав’ярні.

Всі стіни тут були заставлені стелажами з книгами, які можна було абсолютно безплатно почитати.

- Ти теж. – я гріла одну руку до чашки з ароматним шоколадом, а іншою листала поетичну збірку Іздрика.

- Вибач, що ігнорив тебе сьогодні. Просто... – потер чоло і зробив ковток кави. – Там присутні люди... Які можуть не правильно розтлумачити нашу дружбу. А виправдовуватися і шось пояснювати мені б не хотілося.

- Це все через ту жіночку? З якою ти танцюєш?

- Жіночку...? – він закашлявся. – Ну і слово ти підібрала.

- Я бачила, як ви минулого разу сідали в одне авто.

Він відвів погляд забарабанивши пальцями по столі.

- Це якась твоя родичка? Боїшся, що розкаже батькам і ті почнуть чіплятися з питаннями?

Кутики його губ сіпнулися.

- Ну... Можна і так сказати. А в тебе... є якісь плани на господаря цього чудового закладу?

Я не одразу зрозуміла, що він має на увазі. А тоді вирішила додати загадковості власній персоні.

- Не знаю. Поки що...

В його погляді заграло щось таке... розуміюче. І посміхнувшись лише сірими очицями кивнув.

Далі вже розмова повела в інший бік, де дорога була більш гладка і приємна.

- В тебе шось... – він показав пальцем на бороду.

Я, почервонівши, взялася швидко витирати. Та наче, по закону підлості, браслет зачепився за ланцюжок на шиї. Інстинктивно сіпнула рукою і характерний звук сповістив, що одне із двох прекрасних ювелірних витворів із срібла, розірвалося. Ланцюжок з хрестиком одразу впали на стіл. Розчаровано зітхнувши поклала його в гаманець.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍