Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

що одна пришелепкувата біла сучка, попиваючи коктейль — такий, із соломинкою і парасолькою, — поцікавилася, як часто він миє волосся і чи всі Ямайці — расти, хоча добре ж бачила, що його волосся чудове і що він зачісує його щодня. А потім лишила на його столі п’ятдесят доларів і ключ від свого номера...

Якось я сказав Співакові, що не відчуваю на його боці сили духу: надто вже багато проти нього повстало темних сил, і йому самому навряд чи з ними впоратися. А він мені: «У диявола нема проти мене сили. Якби диявол прийшов прям’ зара’, я б йому потис руку. Диявол для гри має свою роль. Диявол теж хороший друг і розмазати тебе мо’е ті’ки тоді, як ти йо’о добре не зна’ш». А я йому: «Братику, та ти прям’ як Робін Гуд». А він мені: «Ті’ки я в свойому житті нікого не грабував». А я йому: «Робін Гуд теж; братику».

Але вночі повстають злі сили і духи. Співак тямущий. Він дружить зі мною і водночас дружить із Шотою Шерифом. Співак перетирає зі мною і перетирає з Шотою, не одночасно, що було б божевіллям, але перетирає і з ним, і зі мною приблизно про одне. «Якщо кицька з собакою мо’уть жити разом, то чо’о не можемо полюбити одне одного ми? Хіба не про це ка’е Джа?» «Кицька з собакою мо’уть жити разом, але не з власної волі», — кажу я йому. А потім я поміркував як слід і розсудив так: «Коли собака вбиває кицьку або кицька собаку, то радіє цьому тільки гриф. Він цього в житті тільки й чекає. Гриф-індик — із червоною головою, білим пір’ям на грудях і чорними крилами. Грифу парламенті Ямайки. Грифу гольф-клубі „Констант Спринг“[144], що заманює тебе на свої вечірки — бо ти тепер піднявся так, що від тебе не відмахнешся, — і пхає тобі смажену свинину в лице, і каже, що подумує „влаштувати що-небудь у дусі реґі“, нібито реґі — якийсь там, бомбоклат, твіст, і запитує, чи не знайомий ти ще й зі справжньою зіркою, на зразок Енґелберта Гампердинка[145]?»

І все ж злі сили і духи повстають уночі. Особливо ось такої задушливої ночі, занадто задушливої як для грудня, коли хтось раптом починає перейматися запитанням, кому що має належати, а кому — ні. Я на веранді, без світла. Дивлюся зі свого дому на порожню дорогу; тільки рок для закоханих долинає з бару, що нижче вулицею. І постукування — раз, і два, і три; і чутно, як хтось виграв у доміно. Я бачу спокій, чую спокій, та знаю, що спокій довго не триватиме. Ні для мене, ні для нього, ні для Кінгстона, ні для Ямайки.

Ось уже три місяці в гето навідуються двоє білих разом з Пітером Нессером. Один розмовляє тільки англійською, другий — здебільшого іспанською. Вони приїздять на зустріч із Джосі Вейлзом, не зі мною. Можеш бути головним, хоч пупом землі, та коли політикан заводить нових друзів, то саме до цього політикана нові друзі й тягнуться. Цікаво, як реагує Джосі на те, чого вони хочуть від мене, і що збирається для них зробити він. Джосі сам по собі, я ніколи його не намагався контролювати, ні тоді, ні тепер, від самого падіння Балаклави. Копенгаген — це палац із чотирма або п’ятьма принцами. Королем раніше не хотів бути ніхто. Але коли ці двоє нових білих являються в гето, то вони приходять до мене додому, щоб засвідчити свою повагу, а йдуть — із Джосі Вейлзом, і на межі району, де я чекаю, що Джосі з ними розпрощається, він натомість сідає до них у машину і нічого не каже про те, коли повернеться.

О шостій тридцять Джосі йде провідати свою жінку, а з її будинку виходить у новій курці та штанях, які вона принесла з вільної зони. Потім він іде. Я йому не мати і не сторож, він не мусить звітувати мені, куди йде. Ось так само він поїхав кудись і тієї ночі, коли з пристані зник вантаж зброї. Чоловік в Америці співає «Дайте миру шанс»[146], але він не американець, який живе тут. Я думаю, я знаю: Джосі точно збирає людей, щоб раз і назавжди покінчити з Ремою. Він не знає, що мені відомо: це він спалив ту квартиру на Орандж-стриті, разом з людьми, а тих, хто намагався їх витягти, перестріляв, не пощадивши навіть двох пожежників.

Тисяча дев’ятсот шістдесят шостий. Ніхто з тих, хто ввійшов у шістдесят шостий, не вийшов з нього колишнім. Падіння Балаклави забрало багатьох, навіть тих, хто його, Джосі, підтримував. Підтримав його і я — і не словом, а ділом. Балаклава була шматком лайна, де розкішшю вважалося жити в багатоквартирному будинку. Тут жінки, яким вдавалося уникнути вбивства, пограбування і зґвалтування, гинули потім у черзі за склянкою води. Балаклаву згребли бульдозерами й утрамбували катками — щоб там зміг постати Копенгаген, а коли вслід за бульдозерами прийшли зі своїми обіцянками політикани, вони насамперед зажадали, щоб ми вижили звідси всіх, хто за ННП. До тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року люди з Денгемтауну[147] і Джунглів теж між собою особливо не ладнали, але билися в основному на футбольному полі або за грою в крикет, а хлопці якщо й пускалися берега, то справа обмежувалася синцями й розбитими губами; війни, навіть балачки про неї, не було. Та ось прийшли політикани. Ми їх зустріли привітно, бо краще ж мало настати, і настати для нас.

Тисяча дев’ятсот шістдесят шостий. Усе це відбувається в суботній день. Джосі повертається до себе у двір з майстерні містера Міллера, де вчиться ремеслу. Він іде додому вулицею, яка ніколи ще не ділилась за тими чи іншими кольорами. Він не знає, що минулої п’ятниці тут пройшлися політикани — й наказали заткнути роти і стріляти в чужих. У Джосі вистрілили п’ять разів. На п’ятий він упав лицем додолу, прямо в калюжу з помиями. Всі метушаться, бігають, а хто ні — дивиться і жде; а тоді під’їздить хтось на велосипеді, піднімає його, садить перед собою на раму, щоб не впав, і везе в клініку. За три тижні з клініки повернулась уже інша людина.

Злі сили і духи повстають уночі. Співак якось розповів мені історію. Про той час, коли реґі ще мало хто знав і коли біла зірка