Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

Так легше. Вилити на папір, викинути з думок.

Гадала, що забула, змирилася, відпустило. Але ні... тримає. Закрила в найпотаємніші сховки свідомості, замурувала, а воно таки дає про себе знати, не хоче йти в небуття.

Сьогодні з подругами були в кінотеатрі. Дивилися фільм. Сюжет романтичний: любов і сльози розлуки. У найкращих традиціях мелодрами. Головна героїня молода і красива, талановита, усе як належить. І от у найважчий момент героїні до неї приходить батько. Розрадити, вислухати, дати пораду... Я не витримала. Просто не змогла додивитися фільм до кінця. Перед очима потемніло, і, перечіпляючись за стільці та ряди, я вилетіла із зали.

У фойє нікого. Тільки продавець квитків, обіпершись на поручні, стояв, смиренно очікуючи закінчення сеансу. Я присіла на диванчик, що стояв у кутку, щоби хоч трошки вгамувати хвилювання і стримати сльози, які лилися попри мою волю. Мене з головою накривала хвиля жалю... до себе.

— Дівчино, вам погано? — продавець квитків ніби прокинувся й підійшов. Присів поруч.

— А що, можна отак вистрибувати із сеансу, ридаючи від щастя? — гостро кинула я, ненавидячи в той момент усіх чоловіків на світі, ніби це вони були винні в тому, що я така роздратована, що в мене нема батька, який би мене розрадив, і що я маю від цього болючу рану, яка нагадує про себе щоразу, щойно я чую слово «тато».

— Звісно, ні. Але були й такі. Я багато випадків тут бачив. А тобі скажу: усе в житті так, як має бути. Усім нам даються труднощі, одним — менші, іншим — більші, але завжди свої труднощі та свій біль найближчий та найболючіший. Душевна рана, яку ти маєш тепер, — твій хрест. Знаєш, як відбувається в організмі? Він сигналізує про проблему та необхідність лікування саме болем. Отак і з тобою. Коли відчуваєш неспокій у душі — це сигнал, що ти мусиш зрозуміти, прийняти та відпустити те, що викликає в тебе сльози образи, розпачу, розчарування. Лише завдяки прощенню та подяці позбавишся недуги зовсім.

— Звідки ви знаєте, чого я плачу? — не плануючи відкриватися незнайомій людині, спересердя кинула я. Теж мені психотерапевт...

— А я й не знаю. Ти це знаєш, а рецепт цей від будь-якого болю душевного дієвий. Подумай... — займаючи своє місце за квитковою касою, промовив він.

На сеанс я більше не повернулася. Дочекалася подруг, заспокоїлася й поїхала додому. Та з думок не йшли слова: «Це твій хрест...»

Лист сьомий. Голод. «Для тебе...»

Це знову я, тату.

Маю розповісти, поділитися. Хоч би тут. Мене визнали найкращою, уявляєш?Найкращою серед підприємців року в нашому місті. А наступного року, можливо, і на всю країну подадуть виборювати місце найкращої.

Чуєш ? Найкращої...

Тільки от чомусь щастя не відчуваю. Не моє це. Поки йшла вперед, боролася, ночі не досипала, працювала, щоби стати тією найкращою, — усе добре було. Ніби й цього хотіла. Забирала цей час у сім’ї. Прагла тільки вперед, навіть не замислювалася, що це таки не моє. А от тепер, коли досягла, зрозуміла: я все це робила для... тебе. Так, для тебе. Щоби ти дізнався, щоби донесли до тебе вістку про мій великий успіх, і ти пишався, радів мною і, головне, — зустрів та сказав мені про це, сказав: «Я пишаюся тобою, доню. Я завжди знав, що ти найкраща». Оце й була надмета.

А я ж, як і ти, — про театр мрію, сцену. Вживатися в ролі, проживаючи щоразу нове життя, відчувати в собі безліч людських емоцій, характерів, образів, а тоді ловити захоплені погляди глядачів, купатися в їхніх емоціях. Убирати в себе енергію овацій і знову, знову ставати іншою.

Знаю, ти розумієш мене. Лише ти... І лише так, як я це відчуваю. Адже ти також прагнув.

Але я й цього досягну. Досягну попри все, не зважаючи на жодні