Читати книгу - "Як народжуються емоції"

у схеми, закладені в її мозку, для майбутнього використання. Зокрема, як ми маємо тепер розуміти, ми даємо їй інструменти для створення та сприйняття емоцій.

• • •

Діти народжуються нездатними бачити обличчя. Вони не мають поняття «Обличчя», а отже, є досвідно сліпими. Проте вони швидко навчаються бачити людські обличчя, виходячи із самих лише закономірностей сприйняття: два ока вгорі, ніс посередині й рот.

Якщо подивитися на це крізь призму класичного погляду на емоції, ми могли б розповісти цілу історію про те, що діти статистично засвоюють поняття емоцій у той самий спосіб, виходячи із закономірностей спри­йняття у випадках радості, смутку, подиву, гніву та інших категорій емоцій, що існують у тілі або в так званих емоційних проявах інших людей. Багато дослідників, надихнувшись класичним поглядом, просто припускали, що уявлення про емоції в дітей спирається на вроджене або рано розвинене розпізнавання виразів обличчя. Це начебто пояснює, яким чином діти засвоюють назви емоцій, а також причини та наслідки їх виникнення.

Як ми вже знаємо, проблемою всієї цієї концепції є те, що в обличчі й тілі не існує відповідних відбитків емоцій. Тож діти, мабуть, отримують уявлення про емоції якимось іншим чином.

Ми також щойно побачили, що слова запрошують дітей урівнювати геть не схожі між собою предмети. Слова заохочують дітей шукати подібності за межами фізичних — подібності, що діють як ментальний клей для понять. Немовлята цілком можуть засвоювати поняття емоцій таким чином. Випадки «Гніву» можуть не мати жодних подібностей у сприйнятті, але слово «сердитий» здатне згрупувати їх у єдине поняття, так само як діти групували «ваґи» і «деки». Тут я трохи спекулюю, але ця ідея відповідає даним, які ми обговорювали.

Спробую уявити, яким чином моя донька Софія могла засвоїти поняття, що позначають емоції, коли вона була дитиною, керуючись назвами емоцій, які ми з чоловіком навмисно їй промовляли. У нашій культурі однією з цілей «Гніву» є подолання перешкоди, яку хтось, вартий осуду, поставив на нашому шляху. Тому коли маленька подружка била Софію, вона іноді плакала, а іноді давала відкоша. Коли їй не подобалася їжа, вона іноді її випльовувала, а іншого разу з посмішкою вивертала миску на підлогу. Ці фізичні дії супроводжувалися різними рухами обличчя, різними змінами її бюджету тіла (відповідно до фізичних дій) та різними інтероцептивними схемами. У межах цього нескінченного потоку активності ми з її батьком видавали потоки звуків: «Софі, золотце, ти що, сердита?»; «Не будь такою сердитою, люба»; «Софі, ти почуваєшся сердито».

Спершу цей галас, мабуть, ні про що Софії не говорив, але з часом, якщо моя гіпотеза слушна, вона статистично навчилася пов’язувати ці різноманітні схеми тіла та контексти зі звуками «с-е-р-д-и-т» точнісінько так само, як діти з вищеописаного експерименту пов’язували іграшку, що пищить, зі звуками «ваґ». Врешті слово «сердита» спонукало мою доньку шукати, що робить ці випадки однаковими, навіть якщо на поверхні вони здаються різними й відчуваються як різні. По суті, Софія сформувала зачаткове поняття, випадки якого характеризувалися спільною метою — подолання перешкоди. А найважливіше — засвоїла, які дії та відчуття найбільш ефективно досягали цієї мети в кожній ситуації.

Таким чином мозок Софії вписав поняття «Гнів», репрезентоване словом «сердита», у свою нейронну архітектуру. Коли ми вперше використовували в спілкуванні з дочкою слово «сердита», ми конструювали її переживання гніву разом із нею. Ми зосереджували її увагу, скеровуючи її мозок для зберігання кожного випадку в усіх його сенсорних деталях. Це слово допомогло їй створити подібності з усіма іншими випадками гніву, що вже були в її мозку. Її мозок також уловив, що передувало цим переживанням і що йшло за ними. Усе це склало її поняття «Гнів».

У нашому попередньому прикладі з губернатором Коннектікуту Меллоєм я описувала, як глядачі зробили висновок про його емоційний стан — глибокий смуток, — спостерігаючи за його рухами й голосом у певному контексті. Я гадаю, діти навчаються робити те саме. Засвоївши певне поняття, як-от «Гнів», вони можуть передбачати й надавати значення рухам та голосам інших людей: усмішкам, знизуванням плечима, крикам, шепоту, стиснутим щелепам, розширеним очам, навіть нерухомості, — як і відчуттям власного тіла, для конструювання різних випадків сприйняття гніву. Або вони можуть зосереджуватися на передбаченні та наданні значення власним інтероцептивним відчуттям, разом із відчуттями від світу, для конструювання емоційного досвіду. У міру дорослішання Софія поширила своє уявлення про гнів на людей, які грюкають дверима, поповнивши свою добірку випадків. А коли вона зіткнулася з людиною, що чхала, і сказала: «Мамо, цей чоловік сердитий», — а я її виправила, вона відкоригувала своє поняття «Гнів» іще раз. Її мозок надав відчуттям певні значення, використовуючи поняття, що відповідали ситуації, для конструювання випадку емоції.

Якщо я маю рацію, то в міру розвитку дітьми свого уявлення про гнів вони засвоюють, що не всі випадки гніву конструюються з однаковою метою в кожній ситуації. Гнів може також призначатися для самозахисту від образи, бути способом поводження з кимось, хто вчинив несправедливо, виявом агресії щодо іншої людини, втіленням бажання виграти змагання чи якось покращити свій результат або прагнення видаватися сильним.

Дотримуючись такої лінії міркувань, Софія врешті-­решт засвоїла, що пов’язані з гнівом слова, на кшталт «роздратування», «презирство» та «помста», вказують на чіткі цілі, які склеюють разом добірки різноманітних випадків. А з цим Софія розробила спеціальний словник пов’язаних із гнівом понять, що підготували її до життя типового американського підлітка. (По правді кажучи, їй не часто доводиться відчувати презирство чи прагнення помсти, але іншим підліткам ці поняття бувають дуже до речі.)

Як ви можете бачити з розповіді про розвиток Софії, моя орієнтовна гіпотеза полягає в тому, що назви емоцій містять ключ до розуміння, яким чином діти засвоюють поняття емоцій за їх величезної мінливості та відсутності біологічних відбитків. Не самі по собі назви, прошу пам’ятати, а назви, вимовлені іншими людьми в афективній ніші дитини, яка використовує поняття емоцій. Ці слова спонукають дитину формувати цілеорієнтовані поняття «Радість», «Смуток», «Страх» та всі інші на позначення емоцій, репрезентовані в дитячій культурі.

Поки що моя гіпотеза про назви емоцій є лише логічним припущенням, бо науці про емоції бракує систематичного вивчення цього питання. Безумовно, нічого подібного до творчих досліджень Ваксман, Сю, Гельман та інших фахівців із психології розвитку для поняття та категорій емоцій ще не проводилось. Але ми маємо деякі переконливі докази, що підтверджують цю гіпотезу.

Деякі з цих доказів походять з уважного тестування дітей у лабораторії, результати якого вказують на те, що в них не формуються дорослі поняття на позначення емоцій, таких як «Гнів», «Смуток» та «Страх», приблизно до трьох років. Менші діти в західній культурі по черзі використовують слова на кшталт «сумний», «наляканий» та «шалений» у значенні «поганий»; вони демонструють низьку емоційну гранулярність, точнісінько так само як об’єкти дослідження під час мого навчання в аспірантурі, для яких слова «пригнічений» і «стривожений» означали не більше, ніж «неприємний». Як батьки ми можемо дивитися на своїх дітей і «читати» емоції в їхньому плачі, жестах та усмішках. Безумовно, діти відчувають задоволення й незадоволення від народження, а пов’язані з афектом поняття (приємний/неприємний) формуються до три-чотиримісячного