Читати книгу - "Аналітична історія України"

реакторі – всі можливі до установлення робот режими – мають бути стійкими, без зон нестійкості або будь-якої можливості самофорсування. Якщо ж реактор має схильність до чогось подібного, непередбаченого – це означає, що він і сконструйований з очевидними злочинними намірами. Шкода, але нічого іншого з цього приводу сказати не можна.

* * *

Ніяк неможливо тут пройти мимо подальшого – процесу ліквідації аварії та її наслідків. Тут теж, чого тільки не було. Замість того, що повинно було би бути.

Одні, не думаючи ні про що інше, виконували свій обов’язок, часом і віддавали свідомо свої життя, щоб зберегти життя інших людей. Світлою буде їх пам’ять, – пам’ять про справжніх героїв.

Інші, як завжди, під гомін катастрофи, користуючись загальним заметом, переслідували якісь свої, їм одним відомі цілі. На «ліквідацію аваріі» зігнали неймовірну кількість людей з усієї України (і – не тільки). Скільки їх там було? – точно ніхто не знає. Союз так званих чорнобильців в Україні налічує сьогодні десь мільйон чи більше. Померло через десять років по аварії десь 100 000; ще 200 000 тоді – очікували свого часу. Схоже, що там їм у більшості й не було чого робити, але – зігнали. Створюється стійке враження, що розраховували на щось більше, масштабніше. А, як не вийшло – ну, що ж… Як гора не пішла до Магомета, то… Схоже, що прагнули пропустити через радіоактивну зону – якомога більше людей; як тільки можна більше. Отже, – знову: ґеноцид?

* * *

Свою допомогу щедро пропонували всі, у кого на цей випадок щось було. У тому числі й унікальні автомати, які замінюють людей на небезпечних працях в умовах опромінення. Але, їх чомусь не приймали. Адже, у Совєцькому Союзі таких хитрих приладів зроду не заводили, – навіщо? Там, ще з часів Л. П. Берії, що разом із І. В. Курчатовим керував совєцьким атомовим проектом, – на це існували живі роботи – зеки. А, від чого там помер якийсь зек, «політічєскій» (своїх – кримінальників, кажуть – не вживали), через тиждень, через місяць, – таке вже нікого цікавити не могло. Такі табори зеків, (про це вже писалося) та для тих самих надоб, – мав у кінці свого президентства в АН СССР – А. Алєксандров, та чимало – десь аж сорок таборів. Отже, слід гадати, що вони існували й у проміжку, від сорокових років та по восьмидесяті. Можливо – існують і зараз, отже… Отже, тодішній ґенсек навідріз відмовився від усіх цих закордонних автоматів (чи вони, бодай, не для шпигунства?). Та й потім, не забувайте: «У совєтскіх собствєнная гордость, на буржуєв смотрім свисока». Зі суто совєцьким, втім, розподілом праці: гордяться одні, а життя за цю гордість, – вимушені віддавати інші; ті, у кого й «собствєнной гордості», можливо, не було.

Дивні афери відбувалися навкруги Чорнобиля й потім. У заражених радіоактивністю зонах (а це було тоді десь 3 500 000 га) роками продовжували працювати совхози, а вироблені ними радіоактивні продукти – продавалися людям: ґеноцидна змова продовжувалася. Свого часу силами громадськості було викрито аферу з радіоактивним м’ясом у Пскові, якої було замовчано партійною пресою; подібне було у Пермі, у Сиктивкарі. Заразом після 1986 було викрито у продажу сотні тонн радіоактивного м’яса. Більше ста тонн було перероблено на ковбасні вироби та реалізовано в Ленінграді. Але, все це – цілком очевидно, є тільки верхівкою айсберґа.

У світі цього, не можна не пригадати, красномовного факту: незабаром по аварії у Києві були опечатані всі лічильники радіації та дозіметри, аби ними не користувалися навіть ті, хто могли. Яка ж «забота о чєловєкє»! – тільки подумати.

Із грошей, зібраних тоді людьми на допомогу постраждалим, 66 млн. рублей (не теперішніх, «твєрдих», – 76 коп. = 1 долар США) присвоїла ненажерна Москва та сліди їх незворотньо втрачені у коридорах ще тієї совєцької влади. Колишні чорнобильці отримують таку саму дрібноту, як і всі інші пенсіонери; але – не всі. «Ліквідатори» академічного або цеківського рівня, – отримують і побільше тисячі гривень. Бо, вони ж – бачите, усім «руководілі» («рукамі воділі»).

Таким він був, Чорнобиль, невмирущій зразок і продукт, разом, невмирущої совєцької «дружби народов».

7. Короткий підсумок: що це було?

Навряд чи є сенс витрачати час на перелік «пятілєток», «вєлікіх строєк», Конституцій – сталінських та брєжнєвських. Коротше кажучи, всього того їх «путі в свєтлоє будущєє». Адже, ми пишемо не апологетику, а всього тільки аналітичну історію, отже й слід просто представити кінцевий підсумок діяльності «вєдущєй і направляющєй», – злочинної КПСС; безпосередньо перед крахом. Та порівняти, за головними параметрами, досягнення СССР – та інших розвинених країн світу; де не були відомі «пятілєткі», та де їх щасливі чи нещасливі люди не знали жодної там «вєдущєй і направляющєій». Де ніхто не витрачав свого свідомого життя, єдиного та неповторного, на те, щоб отруїти життя мільйонам інших людей.

Визначимо, насамперед, совєцьку соціальну структуру. Що це насправді було, – ідейна та практична протилежність капіталізмові, про який ми більш-менш певно знаємо, що він є цілком побудований на «експлуатаціі чєловєка чєловєком»? Чи то соціалізм, за якого «от каждого по способностям – каждому по труду»? Чи, може, й справжній комунізм, коли «от каждого по способностям – каждому по потрєбностям»? – ну, як у тих демонстранток на площі Лєніна: «Ах, ми жілі прі коммунізьме, только етого нє замєчалі!»

Аби це визначити остаточно, слід звернути увагу, насамперед, на власність, – як було з нею? Націоналізація землі та приватної власності взагалі – призвели до появи так званої «общєнародной собствєнності». Але, ми добре знаємо, що такої не буває, та коли власником є, скажімо, держава, то й власністю народу розпоряджується вона ж. Але, держава, в свою чергу, є абстрактним поняттям, та її хтось персоніфікує; ті, хто є при владі. Скажімо, чиновники державної адміністрації. Але, всі у нас достеменно знають, що бути державним чиновником у нас не міг будь-хто, навіть маючи всі необхідні дані, але… не маючи партійності.

Отже, тут ми приходимо впритул до реальної істини життя, – господарем, єдиним та необмеженим отієї «общєнародной собствєнності», – була партія, КПСС; вона була в цьому суспільстві всім, та це було навіть записано до брєжнєвської Конституції СССР (стаття № 6). Без партквитка людина була ніким, одним з багатьох мільйонів трудящих. Побічно існувала декоративна, так звана совєцька влада – «власть Совєтов», складена з таких саме комуністів та з більш скромними, чисто комунальними компетенціями: дахи, каналізація тощо. Повністю підвладна єдиній владі – партійній.

Партійна іерархія, піраміда, складалася