Читати книгу - "Володар Перстенів"

На троні, в короні та зі золотим келихом! Ну, і що ж тепер буде?

— Кращі часи, принаймні для Брі, — сказав Ґандалф.

— Будемо сподіватися, що і справді, — сказав Кремена. — Ну, давно я вже ні з ким так не розмовляв. І зізнаюся, віднині я спатиму спокійно та з легким серцем. Тепер є про що подумати, але я відкладу це на завтра. Я піду спати, і ви, мабуть, теж радо відпочинете. Гей, Нобе! — покликав він, прочинивши двері. — Нобе, телепню! Ноб! — сказав він сам до себе і стукнув себе по лобі. — Про що це мені нагадує?

— Може, знову лист якийсь забули віддати, пане Кремено? — підказав Мері.

— Ну, годі, добродію Брендіцапе, не нагадуйте мені про це! Ви збили мене з думки. На чому я зупинився? Ноб, стайня… Ага! Саме воно. У мене тут є дещо ваше. Пригадуєте Біла Папорота і крадіжку коней? Ви купили його поні, й маленький зараз тут. Сам повернувся, справді. А де він блукав — це вже вам краще знати. Кудлатий був, як бездомний пес, і худий, як драбина, проте живий. Ноб його доглядав.

— Що? Мій Біл? — скрикнув Сем. — Ну, я все-таки щасливець, хай там дідусь говорить, що хоче. Ще одне бажання здійснилося! Де ж він?

Сем не пішов спати, доки не провідав Біла в його стійлі.

Мандрівники затримались у Брі на весь день, а ввечері пан Кремена вже не міг поскаржитися на справи. Цікавість перемогла всі страхи, й у заїзді зібрався цілий натовп. Гобіти з чемності відвідали загальну залу та відповіли на безліч запитань. А що народ у Брі має добру пам'ять, то Фродо безліч разів запитали, чи написав він книгу.

— Ще ні, — відповідав він. — Зараз їду додому й упорядкую всі нотатки.

Він пообіцяв описати надзвичайні події у Брі, щоби книжка була цікавішою, бо так вона здебільшого стосувалася віддалених і менш важливих подій «десь на півдні».

Потому хтось із молоді попросив що-небудь заспівати. Але всі відразу замовкли, юнака зацитькали, і прохання не повторилося. Вочевидь, нікому в заїзді не хотілося ще раз пережити надприродні події.

І поки мандрівники залишались у Брі, ніщо — ні вдень, ані вночі — не порушувало спокою селища; а вранці наступного дня вони прокинулися рано: і далі дощило, тому вони хотіли ще засвітла доїхати до Ширу, а дорога була неблизька. Усі мешканці вийшли їх провести, й уперше за весь рік настрій у місцевих покращився; й ті, хто ще не бачив чужинців у повному спорядженні, захоплено витріщалися на білобородого Ґандалфа, який сяяв, мов сонце, і якого, наче хмарина, огортала блакитна мантія, і на чотирьох гобітів, схожих на мандрівних лицарів із напівзабутих легенд. Навіть ті, хто підсміювався з новин про короля, подумали, що в тому є якась частка правди.

— Ну, щасливої вам дороги! І щасливого повернення додому! — побажав пан Кремена. — Я мав би вас одразу попередити, що в Ширі, судячи з чуток, не все гаразд. Кажуть, діється щось підозріле. Отак одне за другим, і вилетіло з голови, — у мене свого клопоту досить. Не ображайтесь, але ви так змінилися за час мандрів, що зараз схожі на таких молодців, котрі впораються з будь-якими проблемами. Не сумніваюся, що ви швидко наведете лад. Щасти вам! І що частіше ви будете заїжджати, то більше мене тішитимете.

Вони розпрощались і виїхали через Західні ворота в напрямку Ширу. Поні Біла взяли зі собою і, як і раніше, добряче нав'ючили, та він ішов риссю поруч зі Семом і виглядав цілком задоволеним.

— Цікаво, що старий Барліман мав на увазі? — сказав Фродо.

— Здогадуюся, — похмуро відповів Сем. — Те, що я бачив у Дзеркалі: позрізувані дерева та мого старого дідуся, вигнаного з Узвозу. Треба було раніше виїжджати.

— І щось, вочевидь, негаразд у Південній Чверті, — додав Мері. — Усюди не вистачає люлькового зілля.

— Так чи інак, а за всім цим стоїть Лотто: самі переконаєтеся, — сказав Піпін.

— Так, але не за всім, — зазначив Ґандалф. — Ти забув про Сарумана! Він зацікавився Широм іще раніше, ніж Мордор.

— Ну, але ж ти з нами, — сказав Мері, — а отже, все швидко владнається.

— Я з вами зараз, але дуже швидко мене не буде. Я не їду з вами до Ширу. Ви самі маєте вирішити всі справи, — саме для цього вас і готували. Невже ви ще не зрозуміли? Мій час минув, і це вже не моє завдання — наводити всюди лад чи навіть допомагати. А вам, друзі мої дорогі, й не буде потрібна нічия допомога. Ви підросли. Справді, дуже підросли, — ви тепер серед великих, і я за вас усіх анітрохи не боюся. І щоби ви знали, невдовзі я вас покину. Хочу поговорити з Бомбадилом, поговорити так, як ніколи не говорив за все моє життя. Він обростає мохом, а я — мов той камінь, що вічно котиться. Та дні моїх мандрів закінчуються, і тепер нам буде що сказати один одному.

Невдовзі вони дісталися до того місця на Східній Дорозі, де розпрощалися з Бомбадилом; і вони навіть сподівалися його тут побачити: щоби він стояв і махав їм рукою. Та його не було, і на півдні сіра імла оповила Кургани, і щільна завіса закрила від них Праліс.

Вони зупинились, і Фродо сумно подивився на південь.

— Я би так хотів іще раз побачити старого! — сказав. — Цікаво, як він там?

— Та як завжди, не сумнівайся, — відповів Ґандалф. — Безтурботний, і, гадаю, йому не дуже цікаво знати, що ми робили та бачили, — може, хіба що про зустріч із ентами розпитає. Колись, можливо, ти його і провідаєш. Але я на твоєму місці зараз поспішав би додому, інакше зачинять ворота на Брендівинному Мості.

— Але на мості немає ніяких воріт, — сказав Мері, — і ти це добре знаєш. Є ворота в Цаповому Краї, та мене там пропустять будь-коли.

— Раніше не було воріт, ти хотів сказати. А тепер — побачиш. І може виявитися, що навіть у Цаповому Краї не все так просто. Але ви впораєтеся з усім. До побачення, любі друзі! Ще не прощаємося назавжди, ще ні. До побачення!

Він повернув Тінебора з Дороги, і великий кінь перескочив через зелений вал на узбіччі шляху; а тоді Ґандалф свиснув — і кінь вихором помчав до Курганів.

— Ну от, знову нас четверо, як було зі самого початку, — сказав Мері. — Усіх позалишали по дорозі, одного за одним. Здається, то був сон,