Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

маєш рацію, Поле. Правда ж полягає в тому, що це справжній ризик не для пацієнта, а для мене. Як я можу ходити до супервізора і водночас робити те, що він категорично заперечує? Безперечно, я не можу йому брехати. Уяви: платиш сто шістдесят доларів за годину і розводиш брехні.

— Може, це свідчить про твоє професійне зростання? Можливо, тобі вже час припинити ці зустрічі з Маршалом — цілком імовірно, що він із цим погодиться. Твоє навчання добігло кінця.

— Ха! Коли йдеться про психоаналіз, то я ще навіть не брався до нього! Мені треба пройти повний курс, і це триватиме чотири-п’ять років. Заняття, інтенсивна супервізія історій пацієнтів із моєї практики…

— Гаразд, тобі є чим займатися до кінця свого життя, — зауважив Пол. — Це modus operandi[14] ортодоксів. Вони душать квітучий і небезпечний молодий розум гноєм своїх доктрин — це триває кілька років, поки не сформується насіння. А тоді, коли останній кульбабовий парашутик креативності зірветься й полетить за вітром, кандидат нарешті стане обраним, а вони увічнять своє «святе письмо» в його розумовій обмеженості. Будь-яка ініціатива з боку учня сприйматиметься як опір, чи не так?

— Щось таке. Звісно, Маршал не вважатиме мій експеримент імпульсивною витівкою чи «терапевтичною нестриманістю» — це його слова.

Пол жестом покликав до себе офіціанта й замовив еспресо.

— Історія знає чимало прикладів «самовикриття» психотерапевтів. Я саме почав читати нові клінічні щоденники Ференці — це просто зачаровує. З усіх прихильників Фройда тільки йому не забракло сміливості розробити більш ефективний підхід до лікування. Старигань Фройд надто переймався теорією, йому було важливо зберегти свій рух, а тому на результат він не зважав. Крім того, я гадаю, що Фройд був надто цинічним, переконаним у невідворотності людського відчаю. Він не вірив у реальність змін, що їх можна досягти за допомогою певного методу психологічного лікування. Отже, Фройд ставився до Ференці досить терпляче, любив його — настільки, наскільки взагалі міг когось любити. Він запрошував Ференці з собою на відпочинок, а під час спільних прогулянок вдавався до психоаналізу. Та щоразу, коли той заходив у своїх експериментах надто далеко, щоразу, коли його процедури могли зіпсувати репутацію психоаналізу, Фройд діяв жорстко — і то дуже. Якось він написав листа, в якому заявив, що Ференці перебуває в третьому пубертаті.

— Невже Ференці на це не заслуговував? Хіба він не спав зі своїми пацієнтками?

— Я не певен. Можливо, але, гадаю, він мав на меті те саме, що й ти: шукав спосіб гуманізувати психотерапію. Прочитай цю книжку. Знайдеш у ній дещо цікаве — він називає це «подвійним» або «обопільним» аналізом. Протягом однієї години Ференці аналізує пацієнта, а протягом наступної пацієнт аналізує його. Я дам тобі її почитати, щойно ти повернеш ті чотирнадцять книжок, які колись брав, і заплатиш штраф за те, що так довго тримав їх у себе.

— Дякую, Поле, в мене є ця книга. Лежить на тумбочці біля ліжка, чекаючи своєї черги. Але твоя пропозиція дати її мені… Вона мене розчулила, не кажучи вже про те, що я просто вражений!

Ернест і Пол уже двадцять років поспіль радили одне одному книги до прочитання — переважно романи й прикладну літературу. Пол полюбляв сучасну прозу, а особливо твори, які не були належно оцінені нью-йоркською елітою, тоді як Ернест завжди намагався здивувати його працями авторів, про яких давно забули: Джозефа Рота, Стефана Цвейґа чи Бруно Шульца. Про те, щоб обмінюватися книжками, ніколи не йшлося. Пол не любив ділитися навіть їжею, і це завжди засмучувало Ернеста, бо він полюбляв куштувати всі страви на столі. Стіни в будинку Пола були заставлені книжками, і він частенько їх перебирав, із задоволенням згадуючи моменти спілкування з кожним фоліантом. Утім, Ернест теж не любив давати комусь свої книжки. І навіть «книжки-одноденки» читав дуже уважно, з олівцем у руці, підкреслюючи уривки, що вразили його або змусили замислитися, — з тим, аби скористатися ними у власній творчості. Пол колекціонував цікаві поетичні слова та образи, а Ернест — ідеї.

Діставшись додому того вечора, Ернест цілу годину переглядав щоденник Ференці. А ще згадав коментарі Сеймура Троттера щодо відвертості у психотерапії. Сеймур зауважував, що ми теж їмо власноруч приготовлені страви; що більше в нас відкритості та щирості, то більшим є шанс, що пацієнти торуватимуть той самий шлях. Попри ганебну поведінку Троттера, Ернест відчував, що в цьому чоловікові є щось від чарівника.

А якщо він таки візьме до уваги пораду Троттера й повністю відкриється пацієнтові? Наприкінці вечора Ернестові сяйнула смілива думка: він проведе експеримент, застосовуючи радикально егалітарну терапію. Буде абсолютно щирим зі своїм пацієнтом, маючи на меті одне: вибудувати унікальні стосунки, визнаючи, що саме вони — і тільки вони — матимуть цілющий ефект. Жодних історичних реконструкцій, жодних інтерпретацій минулого, жодного аналізу психосексуального розвитку. Він зосередиться виключно на тому, що відбуватиметься між ним і пацієнтом. І розпочне експеримент просто зараз.

Але хто стане його учасником? Пацієнтів, які вже лікуються, залучати не варто — зміна методів лікування може змусити їх почуватися незручно. Значно краще відкрити нову сторінку разом із новим пацієнтом.

Ернест узяв свій блокнот і проглянув свій розклад на наступний день. О десятій до нього мала прийти нова пацієнтка — Каролін Лефтман. Він не знав про неї нічого, окрім того, що на сеанс вона записалася самостійно, відвідавши його презентацію у книжкові крамниці «Printers Inc.» у Пало-Альто.

— Окей, Каролін Лефтман, ким би ти не була, на тебе чекає унікальний терапевтичний досвід, — пробурмотів Ернест і вимкнув світло.

  Розділ 6

Керол прибула до Ернестового офісу за п’ятнадцять хвилин десята. Дотримуючись інструкцій, які вона отримала телефоном під час запису на сеанс, вона пройшла до приймальні. Подібно до більшості психотерапевтів, Ернест не користувався послугами секретаря. Керол свідомо прийшла раніше — їй потрібні були кілька хвилин, щоб заспокоїтися, повторити вигадану «історію хвороби» та увійти в роль. Вона сіла на канапу, обтягнуту зеленою шкірою, на якій зазвичай сидів і Джастін. Дві години тому Джастін енергійно піднявся сходами нагору, всівся на диван, спершись на ту саму подушку, що й Керол.

Вона налила собі кави й почала неквапно пити, а тоді кілька разів глибоко вдихнула, щоб краще відчути аромати приймальні. «Отже, це воно, — мовила Керол про себе, — поле бою, на якому цей мерзотник і мій чоловік так довго змовлялися проти мене».

Вона подивилася на меблі. Жахливі! На стінах висіли примітивні плетені підвіски — скидалося на те, що вони потрапили сюди з ярмарку на Гейт-стрит ще в шістдесятих. Старезні крісла, аматорські світлини Сан-Франциско, включно із зображенням вікторіанських будинків на Аламо-сквер. Не доведи Господи ще раз побачити особисті світлини психіатра, думала Керол. Жінка здригнулася, згадавши офіс лікаря Кука у Провіденсі: як вона лежала на перському килимі, розглядаючи фотографії блідих світанків Труро, тоді як психотерапевт тримав її холодними руками за сідниці та з придушеними безрадісними стогонами наповнював її сексуальною підтримкою, якої, за його словами, вона так потребувала.

Уранці Керол понад годину міркувала над тим, що вдягти. Вона хотіла мати чуттєвий, але водночас вразливий і страдницький вигляд. Спершу вона змінила шовкові слакси на довгу