Читати книгу - "Нічний черговий"

class="p1">У Курі, що на півдорозі від Цюріха, мені треба було перейти на вузькоколійну залізницю, яка веде вгору до Енгандінського національного парку. Я зайшов у вагон першого класу, знайшов вільне купе, зняв плащ і поставив свої валізи в ящик під сидінням.

Атмосфера в цьому поїзді помітно відрізнялася від спокою і діловитості цюріхського експреса, де поважні череваті типи читали фінансові сторінки «Цюріхер цайтунг». В іграшкових на вигляд вагончиках, що котилися до альпійських курортів, було багато молоді, вдягненої переважно у спортивний одяг, і гарних вишуканих жінок у дорогому хутрі з відповідним ескортом. Тут панував дух веселого відпочинку, який я не мав настрою розділяти. Я відчував себе скривдженим, хотів лишитися наодинці зі своїми думками, і мріяв, щоб ніхто не турбував мене в моєму купе. Тому й зробив недемократичний жест — зачинив двері, щоб ніяка компанія не могла увірватись до мене. Але перед самим відходом поїзда якийсь чоловік штовхнув двері і чемно запитав по-англійському:

— Вибачте, сер, ці місця зайняті?

— Не думаю, — відповів я якомога непривітніше.

— Люба,— покликав чоловік когось із коридора.— Іди сюди.— В купе ввійшла гарненька блондиночка в леопардовій шубі і такому ж капелюшку, значно молодша від свого супутника. Я з жалем подумав про бідолашних тварин, яким погрожує повне винищення. В руках вона мала гарненьку шкіряну шкатулку для коштовностей. Від неї війнуло мускусними парфумами. На руці жінки біля обручки красувався великий діамантовий перстень. Якби світ був справедливіше влаштований, зараз у радіусі десяти кварталів від вокзалу мав би відбутися бунт носильників та інших робітників. Але в Швейцарії таке неможливе.

У чоловіка не було ніякого багажу, лише кілька журналів і номер «Інтернейшнл геральд трібюн» під пахвою. Він кинув газету і журнали на сидіння проти мене і допоміг жінці зняти шубу. Вішаючи її, жінка випадково зачепила полою моє обличчя, і я знову вдихнув сильний запах парфумів.

— О,— защебетала жінка,— вибачте, будь ласка.

Я похмуро посміхнувся, стримуючись, щоб не почухати ніс.

— Це навіть приємно,— відважив я комплімент.

Винагородою була її посмішка.

Чоловік зняв замшеве пальто і зелений тірольський капелюх з маленькою пір'їнкою збоку, залишивши на шиї фуляровий шарф. Умостившись, він дістав коробку з сигарами.

— Білле,— ображено мовила жінка.

— Я на відпочинку, люба. Дозволь мені порозкошувати. — Білл відкрив коробку.

— Ви не проти, якщо мій чоловік закурить? — спитала жінка.

— Звичайно, ні.

Чоловік простягнув мені сигари.

— Дозвольте запропонувати?

— Дякую. Я не курю, — збрехав я.

Він дістав маленький блискучий ножичок і обрізав кінчик сигари. У нього були грубі, наманікюрені пальці, які цілком пасували до його червоного м'ясистого обличчя з невеличкими синіми очицями і важким підборіддям. Я б не хотів працювати у нього або бути його сином, йому було за сорок.

— Справжня «Гавана»,— повідомив він.— Удома її майже не знайдеш. А швейцарці, хвала господу, додержують нейтралітет щодо Кастро. — Він запалив від тоненької золотої запальнички і відкинувся назад, з насолодою попахкуючи сигарою. Я похмуро дивився у вікно на засніжені простори. Я теж думав, що їду відпочивати.

Поїзд ускочив у тунель, і в купе запала цілковита темрява. Мені схотілося, щоб цей тунель ніколи не кінчався. Відчуваючи жаль до самого себе, я згадав ночі в «Св. Августіні» і подумав, що темрява — частина мене самого.

Коли ми вискочили з тунелю, то опинилися на яскравому сонячному світлі. Ми вибралися з сірої хмари; що висіла над швейцарською долиною. Сонце було чимось нестерпним для мене. Чоловік навпроти мене дрімав, загасивши сигару й закинувши назад голову. Його дружина захоплено переглядала комікси у газеті. Вираз її обличчя з напіврозкритими вустами і по-дитячому сяючими очима Під леопардовим капелюшком був доволі визивний. То це і є те, що мали купити для мене гроші?

Вона відчула, що я її розглядаю, підвела очі і кокетливо захихотіла.

— Ніколи не вгадаю, що станеться далі в цих коміксах. Я завжди боюся, що в наступному номері Кірбі уб'ють.

Я безглуздо посміхнувся, глянувши на діамант у неї на пальці, зароблений,— я не сумнівався,— чесним подружнім життям.

— Я десь уже бачила вас, — сказала вона. — Правда?

— Можливо,— відповів я стримано.

— Ви прилетіли літаком у вівторок вночі? Літаком лижного клубу?

— Так.

— Я була певна, що бачила вас раніше.

Чоловік тихенько застогнав, збуджений нашими голосами. Прокидаючись, він поглянув на мене з неприхованою ворожістю, яка, очевидно, була його звичним і постійним станом, і ще довго дивився на мене здивовано, перше ніж повернувся до нормального спілкування.

— Білле,— звернулася до нього жінка,— цей джентльмен летів з нами на одному літаку.— Вона сказала це так, ніби для всіх це повинно було бути величезною втіхою.

— Он як?

— Я вважаю, що це справжня удача — подорожувати разом з американцями, — заявила жінка. — Мова і все таке інше. Європейці примушують нас почувати себе маріонетками. Я думаю, за це варто випити. — Вона відчинила свою шкатулку, яка стояла на сидінні біля неї, і дістала невелику елегантну срібну фляжку. На кришці були насунуті одна на одну три чарочки. Вона зняла їх, дала одну своєму чоловікові, одну — мені, одну лишила для себе. — Сподіваюся, коньяк вам смакує,— мовила вона, обережно розливаючи рідину. У мене тремтіли руки, і кілька крапель коньяка вилилось — О, перепрошую, — вибачилася вона.

— Дарма, — заспокоїв я її. Моя рука затремтіла через те, що чоловік зняв нарешті свій шарф, і я побачив, що у нього темно-червона вовняна краватка. Та сама чи точно така, яку я запакував у свою валізу. Він закинув ногу на ногу, і я подивився на його черевики. Вони були не дуже нові, коричневі, на широких підборах і гумовій підошві. Саме такі черевики були серед моїх речей.

— Вип'ємо за того, хто перший у цьому році зламає ногу, — сказав чоловік, піднімаючи хромовану чарку. Він хрипко засміявся. Я був впевнений, що він ніколи нічого не ламав. Він був з тих людей, які ніколи в своєму житті не хворіли і брали з собою в подорож тільки трохи аспірину.

— Ви знаєте, як треба подорожувати, — проказав я, з перебільшеним захопленням киваючи головою.

— Готуйся до чужих країв, — утрутився чоловік. — Це наше гасло. Слухайте... — він простягнув руку. — Мене звуть Вілл. Вілл Слоун. А ця маленька леді — Флора.

Я потиснув йому руку і назвався. Його