Читати книгу - "Справа Сивого"

href="ch2.xhtml#id58">[88]! — пробурмотів він перед тим, як захропіти.

Клим подивився на нього і раптом зрозумів, що має діяти просто зараз, інакше й сам перетвориться на отаке от немовля. Він підвівся з-за столу та на нетвердих ногах вийшов з кабінету.

Нічний Дніпропетровськ зовсім не сприяв прогулянкам і, якби Клим був тверезішим, він навряд чи наважився б ходити вулицями один. Але, як казали у рідній Юзівці, Бог любить дурних та хмільних, тому хлопець без пригод дістався своєї мети — будинку Дніпропетровського краєвого історично-археологічного музею.

Вікна будівлі не світилися, лише над будкою вартового горів ліхтар.

— Доброї ночі! — сказав Клим, відчуваючи, що щелепа задерев’яніла і погано слухається.

— Іди мимо! — незлостиво відповів боєць.

— Як це, мимо? — не зрозумів Клим. — Мені треба в музей.

— Проспися спочатку, — порадив вартовий. — І приходь зранку.

— А мені треба зараз, — Клим не хотів відступати.

Боєць видобув з кобури пістолет.

— Іди, поки я не розсердився, — він був у доброму гуморі, тому навіть не зняв зброю із запобіжника.

— Ага, — Клим зміряв його поглядом, тоді дістав з кишені службове посвідчення.

Прочитавши вміст документа, вартовий заховав пістолет назад до кобури і знехочу козирнув.

— Візьми ключі і відчини мені музей, — наказав Клим. — Тільки тихо.

— Чому тихо? — запитав міліціонер і поліз по ключі.

— Щоб не розбудити.

— Кого? Їх? — міліціонер показав пальцем на скіфських баб, що бовваніли у темряві, неначе поняті на обшуку.

Клим зрозумів, що бовкнув дурість, але в останню мить зметикував:

— Нікого не розбудити. Справа таємна.

Дорогою до ґанку міліціонер бурчав і не припинив бурчати, навіть відмикаючи двері. Клим не з першого разу поцілив у вузьку пройму і махнув рукою:

— Іди!

Боєць несхвально похитав головою, але сперечатися з начальством не випадало, тому він просто почимчикував до свого поста, виливаючи собі під носа все, що думав про нічного візитера.

А Клим тим часом вже був у вестибюлі. Там було темно, хоч око стрель, хлопець довго шукав на стінах вмикач, поки нарешті приміщення залило електричне світло. Очі почало різати, довелося деякий час протирати їх, поки стало зрозумілим, де розташовано кабінет директора. Клим запам’ятав напрямок руху, тоді вимкнув світло — щоб не стривожити можливих нічних перехожих — і пішов уперед, виставивши руки. П’яна голова не сприяє орієнтуванню у просторі, тому дорогою він боляче вдарився лобом об якийсь косяк, але врешті дістався-таки потрібних дверей.

У кабінеті вмикач був просто за одвірком, очі вже призвичаїлися до світла, тому Клим одразу зрозумів, що потрапив туди, куди хотів. Письмовий стіл, шафа, канапа і просто-таки завали різного мотлоху на кожному вільному сантиметрі — це, мабуть, і є матеріали експедиції, про яку розповідала Маруся.

З метою конспірації Клим знову вимкнув верхнє світло, натомість запалив настільну лампу. Так очам було значно затишніше. Хлопець озирнувся — на стінах висіли картини, якісь грамоти, побіля столу примостилися дві козацькі шаблі. Як і будь-який чоловік, Клим мав шанобу до зброї, тому підійшов до стіни і простягнув руку, погладжуючи блискучі леза.

— Ой! — скрикнув він. Середній палець запекло, і на пучці виступила кров. Шаблі виявилися цілком справжніми, ще й гострими, як бритва.

Клим застромив пальця в рота, щоб вгамувати кровотечу, і раптом розлютився на господаря кабінету. То ти так?! Вирішив захищатися? Не вийде! Органи ДПУ не відступають навіть перед зброєю. Він підняв руку, щоб вдарити шаблю, що так підступно порізала його, але послизнувся і змахнув зі столу товсту стару книгу, яка впала на підлогу з якимось дивним дзвінким звуком і розкрилася, показавши своє нутро. Нутро виявилося порожнім — книжка була не книжкою, а замаскованою під книжку скринею — тайником. Хлопець аж присвиснув від побаченого і силоміць навів різкість у не дуже слухняних очах.

Тайник не містив нічого таємного, власне зовсім нічого не містив, але це означало лише одне — у нього щось збиралися заховати. Тому, все ще тримаючи в роті порізаний палець, Клим всівся до столу і почав відкривати шухляди — одну за одною. Скрізь були папери, велика кількість — нотатки, рукописи, інвентарні описи. У нижній шухляді зберігалися листи — старі і не дуже. Це зацікавило Клима. Він видобув стосик і почав переглядати, періодично струшуючи головою, бо сон і алкоголь робили свою справу.

Лист, підписаний головою Державної думи Михайлом Родзянком, зацікавив його особливо. На початку красувалося звернення: «Любий батьку кошовий!». Нічого собі! Яворницький листувався з головою царської Державної думи і той називав його батьком-кошовим! Які ще докази антинародної діяльності потрібні? Клим потер очі, щоб не злипалися, і взявся читати далі. У наступному листі такий собі Володимир Машуков[89] цікавився наявними у колекції богослужебними книгами українською мовою. От вам і релігійна пропаганда. Щоправда внизу стояла дата, 1906-й рік, але це нічого, головне — знайти зачіпку. Так. Наступний. «Під великим секретом признаюся Вам, що я знову взявся за Запоріжжя». Лист із Фінляндії. Якийсь білофін на прізвище Рєпін. «Взявся за Запоріжжя». І дата — 1926 рік! Далі лежав лист від українця на прізвище Стасюк[90], але до того моменту, як Клим встиг дочитати до кінця, алкоголь та ніч взяли своє — хлопець упав головою просто на робочий стіл академіка Яворницького і заснув міцним молодим сном.

Прокинувся він від кроків у вестибюлі, але попри те, що голова була важкою, швидко зметикував, де знаходиться. Був ранок, у вікно зазирало сонце, а у коридорі чувся голос господаря кабінету, директора музею.

— Чому двері залишили незамкненими? — суворо запитував той, хтось у відповідь виправдовувався, і Клим зрозумів, що провалився. Зараз його застануть за самочинним обшуком, і буде скандал.

Хлопець підскочив, почав озиратися у пошуках виходу — але його не було. Єдине, що могло врятувати, — щільні портьєри на вікнах. Там він вирішив і заховатися, але в останній момент усе-таки схопив зі столу листи, що над ними заснув. Портьєра ще коливалася за його спиною, коли у приміщенні почувся бас Яворницького.

— І лампу не вимкнув. Ото вже стара довбешка, нічого не пам’ятає!

Кроки зміряли кабінет, клацнув перемикач, зарипів стілець.

— Дмитре Івановичу! До вас Трохим Миколайович! — пролунав дівочий голос, який здався Климові знайомим.

— Радий бачити, заходь, друже!

З-поза портьєри Климові не було видно нічого, зате туди долинав кожен звук — кажуть, що із заплющеними очима слух