Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Мері хтось вирішив позбутися цілеспрямовано. А до мене підвели, аби підштовхнути до якихось дій.

— Поясни.

— Не тепер. Не хочу грати за чужими правилами, — Олег розвернувся до Пасічника всім корпусом. — Розумієш, навряд чи вбивця, хоча б ким він був, має в планах моє рішення прийти з повинною. Не знаю, чого він хотів домогтися своїм планом у багато ходів. Але збираюся його задум поламати. Спершу здамся. Коли розрулиться, робитиму все, аби стати корисним слідству. Хай убивцю шукають офіційно. Маленька дитина, яку Мері десь переховує, — слід, ще й який.

Пасічник пригальмував перед черговим світлофором.

— Знаєш же, Лилику, як я реагую на все, що пов’язано з дітьми.

— Не хотів тебе засмутити. Чесно.

— Та вірю, вірю. Просто чи не вперше пошкодував, що пішов з поліції. Мав би стимул рити землю носом. Ти послухай, подумай, відчуй, — він повернувся, Олег побачив вологу в кутиках очей, голос зрадницьки здригнувся. — Десь є маленька дитина, яка вчора втратила матір. Хай непутящу, легковажну, не знаю... Ані ти, ані тим більше — я, нічого не знаємо про неї. Крім того, що вона, з її ж слів, біженка з Донбасу. І то... Ти повірив їй? Нині мода називати себе жертвами війни.

— Думав і таке. Але чомусь повірив їй, Ігоре.

— Тим більше. Якщо ти правий, якщо Мері чи як її там змусили обкрутити тебе, натиснувши через дитину, небезпека загрожує вже дитині. Не думав над цим?

— Ні.

— Кажу ж — хватку втрачаєш, — машина знову рушила, голос Пасічника більше не тремтів. — При вашій розмові не був. Та щось підказує: дівчина правду тобі казала. Ну, може десь прибріхала, проте правдива частина була. Дитина, Лилику. Вона боялася не за себе. За дитину. І після вбивства дитині далі щось загрожує.

— То все думки вголос, — відмахнувся Кобзар. — Мене не стосується. Тим більше, якщо напрямок твоїх думок вірний, Вірі Холод усе треба розжувати. Небезпеку для дитини жінка розумітиме гостріше ніж ми, товстошкірі.

— Не чекав від тебе...

— А чого чекав! — Олег не дав договорити. — За яким чортом узагалі мене вичисляв? Чого хочеш?

— Допомогти, — відповів Пасічник стримано.

— Як, чим саме?

— Не раз витягав тебе за вуха з халепи. Останній раз зовсім недавно.

— Дякую. Не забув. Спершу втягнув, потім витягнув.

— Зі Свистуном сам напартачив.

— Проїхали. Тут інша ситуація.

— Складніша. Згоден. Тому й хочу виручити.

— Виручив. Покатав на джипі. Ще раз кажу: зараз, уже другу добу, мене хвилюю тільки я сам. Не хочу бути в розшуку. Не готовий до цього.

— Ясно, — Пасічник повернув на Велику Васильківську. — Бачу, нема нам із тобою про що говорити.

— Поки нема.

— Ти дуже помінявся, Кобзарю.

— Не міняються дурні.

— У гірший бік, — Ігор зупинися недалеко від входу в метро. — Колись тобі до всього було діло. Ліз навіть туди, куди не просили.

— А тепер бунтівник не бачить спокою у бурях, — парирував Олег. — Спокою хочу. Жити, як зараз живу.

— Від життя заховатися.

— Мене все влаштовує. Дякую, що покатав. І взагалі, що не забуваєш.

Махнувши рукою, Кобзар сіпнув ручку дверцят.

— Чекай, — зупинив Пасічник.

Олег повернувся.

— Ну?

— Тобі байдуже. Тобі все це чомусь подобається — мені не дуже. Щось треба — набирай мене відразу.

— Хіба адвоката, — посмішка вийшла сумною.

— Чом би й ні. Вирішимо.

— Розберемося.

Кобзар вийшов назовні.

Відчував на собі погляд Пасічника, спускаючись у метро.

15

Перекусив перепічкою на Хрещатику, запив кавою.

Третій день прокидався на тверезу голову, й дискомфорт від того почав зникати. Раніше спав погано, уривками, бігав час від часу в туалет за малим. Звик і до цього. Не дуже добрий вранішній стан виправляв, завантажуючи себе роботою, відволікало. Та остаточно приходив до тями зазвичай по обіді. Останні події мусили загнати його в глибшу депресію. Натомість виспався, почувався на диво бадьоро.

Хоч боротися не готовий.

На місці Кобзаря інший зараз ходив би, втягнувши голову в плечі й сторожко зиркаючи довкола. Та Олег чудово розумів: якщо когось оголосили в розшук, це не означає, що перехожі на вулицях, продавці перепічок, кави, бармени, таксисти, менеджери в супермаркетах, навіть поліцейські роздивляються на всі боки, аби впізнати його в натовпі. Когось розшукують щодня, люди ковзають байдужими поглядами по фото на моніторах телевізорів та розклеєних на стінах листівках. Поліція знає про те, і поширює інформацію про розшукуваного лише з однією метою: налякати його самого. Хай відчує себе загнаним звіром, уздрівши свій писок на найближчій дошці оголошень.

Ну, цим Кобзаря не взяти.

Повільно простуючи Хрещатиком у бік Майдану, він укотре прокрутив у голові сказане сьогодні Пасічнику. Рішення здатися прийшло не спонтанно. Він знав, що може так ходити містом щодня без жодної для себе шкоди. Мінус — немає, куди повертатися. Йому ніде сховатися, аби переспати чергову ніч. Жебрати не готовий, тож гроші вийдуть, і доведеться грабувати перехожих у темних дворах. Чи банківські відділення. Звісно, це все жарти, та питання, де взяти гроші нелегалові на життя, лишається актуальним. Олег не збирався переховуватися вічно. Сидіти за чуже — також. Тому й шукав страховку, яка б дозволяла вийти з сутінків і довести свою непричетність.

Далі...

Буде видно. Натура вимагала думати й діяти. Він хотів бути в центрі подій, до яких мимоволі виявився причетним. Але все розбивалося об сумний досвід останніх років: не лізь, куди не треба, ще гірше буде. Зараз важливіше викрутитися й повернутися до звичного вже життя: таксувати до глупої ночі, потім пити і спати, скільки спиться.

Поки все йшло, як ішло.

На Майдані випив ще кави. Почовгав на Володимирську гірку, далі неквапом прогулявся парком до Марийського палацу, ловлячи себе на тому, що за інших обставин довго б ще тут не гуляв. Марнував час, це втомлювало більше, ніж цілий день за кермом. Та інакше тепер бути не могло. Мусив дати Головкові час виконати його прохання чи доручення, називай, як хочеш. Артем не мав змоги дзвонити йому, адже номера свого тимчасового телефону Олег сам не знав, тому й не дав рудому. Сам же Головко віддзвонити назад не мав фізичної змоги: абонент не висвітлювався на його дисплеї.

З парку, так само ногами, Кобзар прогулявся назад