Читати книгу - "В’язень Неба"

стада, має в собі щось від барана.

– У такому разі, мабуть, вам нелегко жити в нашій країні.

– Ви навіть не уявляєте, наскільки нелегко. Але я завжди себе втішаю, що можливість покуштувати першокласний хамон серрано[45] компенсує всі неприємності. А добре тільки там, де нас нема.

– Це правда. Скажіть-но, Ферміне, а коли ви востаннє куштували першокласний хамон серрано?

– Шостого березня тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року. У «Лос Караколес», що на вулиці Ескудельєрс. То було інше життя.

Священик усміхнувся.

– Ви можете лишитися в мене на ніч, Ферміне, але завтра вам доведеться знайти собі інший притулок. Люди мають довгі язики. Я можу дати вам трохи грошей на пансіон, але майте на увазі, що всюди просять посвідчення особи, а список мешканців подають до комісаріату.

– Вам не потрібно мені це казати, падре. Завтра ще до сходу сонця я щезну, наче мене ніколи й не існувало. І я не візьму від вас ані сентимо, тому що й так уже завдав вам досить…

Отець Валера підняв руку, урвавши Ферміна на півслові.

– Ходімо подивимося, чи зможемо підібрати вам щось із Рамонових речей, – сказав він, підводячись із-за столу.

Отець Валера наполіг на тому, щоб Фермін узяв собі пару черевиків середньої стоптаності, скромний, але чистий шерстяний костюм, труси і кілька засобів особистої гігієни, які священик поклав йому до валізи. На одній із поличок лежала блискуча труба і стояли фотографії двох схожих один на одного молодих людей, що веселилися на якомусь святі, начебто на фестивалі Ґрасії[46]. Фермін не відразу впізнав в одному з юнаків отця Валеру – зараз він здавався старшим років на тридцять.

– Теплої води немає. Водозбірник наповнять тільки завтра вранці, тому вам доведеться або почекати, або обійтися глечиком.

Поки Фермін намагався сяк-так причепуритися, отець Валера приготував напій із чогось на кшталт цикорію впереміш із іншими, дещо підозріливими, інгредієнтами. Цукру бракувало, але бурда у філіжанці була гарячою, а товариство – приємним.

– Уявімо, що ми в Колумбії, смакуємо найвиборніші сорти кави, – запропонував Фермін.

– Ви цікава людина, Ферміне. Можна поставити вам особисте запитання?

– А відповідь на нього підпадає під таємницю сповіді?

– Припустімо, що так.

– Смаліть.

– Ви когось убили? На війні, я маю на увазі.

– Ні, – відказав Фермін.

– А я вбив.

Фермін завмер, не донісши чашку до рота. Священик опустив очі.

– Я ще нікому цього не розповідав.

– Таємницю сповіді порушено не буде, – запевнив його Фермін.

Отець Валера потер очі й зітхнув. Фермін замислився, скільки часу цей чоловік живе тут сам-один, не маючи іншого товариства, окрім як ця таємниця і спогади про мертвого брата.

– Я впевнений, падре, що у вас на те були поважні причини.

Священик похитав головою.

– Бог покинув цю країну, – сказав він.

– Не турбуйтеся. Щойно він побачить, як ідуть справи на північ від Піренеїв, то, підібгавши хвоста, повернеться сюди.

Отець Валера тривалий час мовчав. Вони допили замінник кави, і Фермін налив ще по одній філіжанці, прагнучи підбадьорити бідолашного священика, який, здавалося, щохвилини чимраз більше занепадав духом.

– Вам справді подобається?

Фермін кивнув.

– Хочете, я вислухаю вашу сповідь? – зненацька запропонував отець Валера. – Цього разу я серйозно.

– Не ображайтеся, падре, але річ у тому, що я не надто вірю в усе це…

– Але, можливо, Бог вірить у вас?

– Сумніваюся.

– Щоб сповідатися, не обов’язково вірити в Бога. Це щось, що лише між вами й вашим сумлінням. Що вам утрачати?

Упродовж двох годин Фермін розповідав священикові все, що носив у собі відтоді, як втік із в’язниці рік тому. Панотець слухав його уважно, час від часу киваючи головою. Нарешті, коли Фермін відчув, що виговорився і що з його плечей спав велетенський тягар, котрий, як виявилося, багато місяців не давав йому вільно дихати, отець Валера дістав із шухляди фляжку з настоянкою і мовчки розлив по чашках те, що лишалося від його запасів.

– Ви не дасте мені розгрішення, падре? Тільки ковток коньяку?

– Для вас це одне й те саме. До того ж, Ферміне, я не той, хто має право засуджувати чи пробачати. Але, здається, вам потрібно було саме це – полегшити душу. Що ви гадаєте робити далі?

Фермін стенув плечима.

– Якщо я вже повернувся, ризикуючи при цьому своєю головою, то лише через обіцянку, яку дав Мартінові. Я мушу розшукати того адвоката, а потім сеньйору Ізабеллу та її сина, Даніеля, щоб захистити їх.

– Як?

– Не знаю. Щось придумаю. Від підказок і пропозицій не відмовлюся.

– Але ж ви їх зовсім не знаєте. Це лише якісь чужинці, про котрих вам розповів чоловік, із яким ви познайомилися у в’язниці…

– Я знаю. Звучить як божевілля, еге ж?

Священик пильно поглянув на нього, так, наче хотів зазирнути в саму суть кожного слова.

– Може, ви бачили стільки людського горя й нужди, що прагнете зробити щось добре, нехай і божевільне?

– А чом би й ні?

Валера всміхнувся.

– Я знав, що Бог вірить у вас.

7

Наступного дня Фермін вийшов навшпиньках, щоб не розбудити отця Валеру, який спав на канапі зі збіркою поезій Мачадо[47] в руці й хропів, наче бичок перед коридою. Перш ніж піти, Фермін поцілував його в чоло й лишив на столі в їдальні срібні прибори, які священик, загорнувши в серветку, потай поклав своєму гостеві до валізи. Потім збіг сходами, у чистому одязі і з чистим сумлінням, сповнений рішучості лишатися живим принаймні ще кілька днів.

День був сонячний, і свіжий вітерець із моря розгладив блискуче сталево-блакитне полотно неба, що клало під ноги перехожим видовжені тіні. Увесь ранок Фермін тинявся знайомими вуличками, розглядав вітрини або сідав на лавки, щоб помилуватися дівчатами, які проходили повз нього і були, як йому здавалося, вродливі всі до одної. Опівдні він зайшов до одного генделика на початку вулиці Ескудельєрс, недалеко від ресторану «Лос Караколес», з яким у Ферміна було пов’язано так багато спогадів. Що ж до генделика, то серед найвідважніших гурманів без зайвих упереджень він мав недобру славу такого, де продавалися найдешевші в усій Барселоні канапки. Найголовніше, стверджували знавці, не питати, із чого їх приготовано.

У своєму новому пристойному вбранні, із товстим шаром примірників «Ванґуардії», підкладених під одяг, щоб надати ваговитості, подоби м’язів і враження піджака під сподом пальта, Фермін упевнено всівся за барною стійкою і, ознайомившись зі списком делікатесів, доступних найскромнішим гаманцям і шлункам, перейшов до переговорів із барменом.

– У мене до вас є запитання, молодий чоловіче. Тут написано, що