Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

172
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 100
Перейти на сторінку:
і повернувся, пильно на неї поглянувши.

— Вродлива? — запитав я здивовано. — Дорога моя Луїзо, ти, певно, з глузду з’їхала.

— О ні, аж ніяк, — відповіла Луїза. — Запитай мого батька чи будь-кого. Ти бачив, як люди на неї витріщалися, коли вона підняла вуаль? Ти, мабуть, не помітив цього, бо зовсім не розумієшся на жінках.

— У житті такої дурниці ще не чув, — сказав я. — Ну, може, очі в неї красиві, та в цілому — звичайна собі жінка. Найзвичайніша з усіх, кого я колись зустрічав. Звісно ж, я можу говорити їй усе, що мені заманеться, я можу сказати їй абсолютно все, і мені не треба поводитися з нею якимось особливим чином, на цілому світі немає нічого простішого, ніж сидіти у кріслі навпроти неї і курити свою люльку.

— Мені здалося, ти сказав, ніби у вас не було часу на розмову?

— Не прискіпуйся. Звісно ж, ми поговорили за обідом, і під час прогулянки. Я тільки хочу сказати, що в цьому не було нічого надзвичайного.

— Очевидно.

— Щодо вроди, я їй обов’язково скажу. Вона з цього посміється. Звісно ж, люди на неї витріщалися. Та вони робили так лише тому, що вона — місіс Ешлі.

— І тому також. Та не тільки. У будь-якому разі, звичайна вона чи ні, а, вочевидь, справила на тебе неабияке враження. Здається, вона середнього віку. Десь тридцять п’ять, як гадаєш? Чи, може, менше?

— Навіть не уявляю, та мені якось однаково, Луїзо. Мене не цікавить вік. Як на мене, то хай хоч усі дев’яносто п’ять.

— Не будь смішним. У дев’яносто п’ять у жінок вже не буває ні таких очей, ні такого кольору обличчя. Вона гарно одягається. Та сукня прекрасно скроєна, як і накидка. Траур точно не робить із неї сірої миші.

— Святі небеса, Луїзо, ти говориш, як місіс Пескоу. Я в житті не чув від тебе таких жіночих теревенів.

— Як і я не бачила тебе таким захопленим, тому око за око. Як усе змінилося за сорок вісім годин. Що ж, хто таки відчує полегшення, так це мій хрещений. Він боявся, що ваша зустріч закінчиться пролитою кров’ю, і йому важко у цім докоряти.

Я зрадів, коли ми нарешті дісталися високого пагорба, адже міг вийти з карети і пройтися разом із грумом, як ми зазвичай робили, щоб коням було легше. Як це все не схоже на Луїзу. Замість того, щоб порадіти, адже візит кузини Рейчел проходив без проблем, здавалося, вона занепокоєна, ба більше — роздратована. По-моєму, це був не найкращий спосіб висловити дружні почуття. Коли ми піднялися на пагорб, я знову заскочив до карети і сів поруч із нею, та впродовж решти шляху ми й словом не обмовилися. Ситуація була безглузда, але оскільки Луїза не намагалася порушити цієї мовчанки, мені це не було потрібно тим більше. Я не міг спекатися думки про те, наскільки приємнішою була поїздка до церкви, на відміну від дороги назад.

Мені було цікаво, як їм їхалося в іншій кареті. Здавалося, напрочуд гарно. Коли ми вийшли з нашої і Веллінґтон розвернувся, щоб поступитися їм місцем, ми з Луїзою стояли біля дверей та чекали на мого хрещеного батька й кузину Рейчел. Вони мило щебетали, немов давні друзі, і мій хрещений батько, зазвичай такий різкий та неговіркий, усе торохтів з непритаманною йому сердечністю. Я вловив слова «ганебно» та «народ на це не піде» і зрозумів, що йдеться про його улюблену тему — владу та опозицію. Я був готовий заприсягтися, що він, на відміну від мене, певно, не полегшував коням підйому, здираючись на пагорб пішки.

— Сподіваюся, дорога видалася приємною? — запитала кузина Рейчел, заглядаючи мені у вічі, її вуста ледь здригнулись, і я був певен: із натягнутого виразу наших облич вона прекрасно зрозуміла, якою видалася дорога.

— Дякую, так, — сказала Луїза, відступивши й чемно пропускаючи першою гостю; але кузина Рейчел взяла її під руку й промовила:

— Пройдімо до моєї кімнати, знімете куртку та капелюха. Я хочу вам подякувати за чарівні квіти.

Ми з хрещеним ледве встигли помити руки й привітатись, як прибуло ціле сімейство Пескоу, і мені випала честь супроводжувати вікарія з доньками на прогулянці садами. Сам вікарій мене не лякав, хоча можна було б обійтися й без доньок. Щодо дружини вікарія, місіс Пескоу, вона піднялася нагору до леді, мов собака, що напала на слід. Вона ніколи не бачила синьої кімнати без чохлів від пилу… Доньки без упину вихваляли мою кузину Рейчел, як і Луїза, вважаючи її вродливою. Я із задоволенням повідомив їм, що вона здалася мені низькорослою та взагалі нічим не примітною. У відповідь почулися повні незгоди вигуки.

— Не «нічим не примітна», — сказав містер Пескоу, злегка колихнувши ціпком голівку гортензії, — аж ніяк не «нічим не примітна». Не скажу, як дівчата, «вродлива», але «жіночна» — ось підхоже слово, безперечно, вона дуже жіночна.

— Але, батьку, — сказала одна з доньок, — хіба можна було вважати, що місіс Ешлі буде якою-небудь іншою?

— Люба моя, — відповів вікарій, — не повіриш, скільком жінкам цього бракує.

Я подумав про місіс Пескоу і її конячу голову й поспішно став показувати молоді пальми, які Емброуз привіз із Єгипту і які вже показував їм раніше з десяток разів, у такий спосіб тактовно, як мені здалося, перевівши розмову.

Коли ми повернулися до будинку й увійшли до вітальні, місіс Пескоу голосно розповідала моїй кузині Рейчел про свою посудницю, яка понесла від помічника садівника.

— Чого я не можу зрозуміти, місіс Ешлі, це те, де саме вони цим займалися. Вона ділила кімнату з моєю куховаркою і, наскільки нам відомо, ніколи не виходила з дому.

— А як щодо льоху? — запитала кузина Рейчел.

Із нашою появою розмова обірвалася. За ті два роки, відколи Емброуз покинув дім, на моїй пам’яті не було неділі, яка минула б так швидко. Навіть при ньому цей день стільки разів затягувався. Емброуз недолюблював місіс Пескоу, був байдужий до її доньок і ледве терпів Луїзу, позаяк вона була донькою його старого друга; тому завжди намагався проводити час лише в товаристві містера Пескоу та мого хрещеного батька. Лише вчотирьох ми могли розслабитися. Коли ж приїжджали жінки, години здавалися днями. Та цього разу все було інакше.

Вишукані страви на столі, відполіроване срібло — все розстелилося перед нами, мов на бенкеті. Я зайняв чільне місце, де завжди сидів Емброуз, а кузина Рейчел — на іншому кінці столу. Завдяки цьому сусідкою я отримав місіс Пескоу, та вперше

1 ... 34 35 36 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя кузина Рейчел», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моя кузина Рейчел"