Читати книгу - "Мандри Ґуллівера"

Нова подорож тривала протягом місяця. Наш корабель пошарпала сильна буря, але двадцять першого квітня 1708 року ми ввійшли в гирло річки Клюмегніг на південно-східному краю Лаггнеггу, кинули якір у чотирьох милях від міста й особливим сигналом вимагали, щоб нам вислали лоцмана. За півгодини до борту корабля причалила шлюпка. Лоцман піднявся на місток і провів нас між підводними каменями та скелями вузьким звивистим проходом, за яким відкрилася велика бухта з якірною стоянкою лише в кабельтові[8] від міських стін.

Матроси нашого корабля розповіли лоцманові, що на борту перебуває іноземець, відомий мандрівник. Лоцман доповів про це митному чиновнику, і той піддав мене ретельному огляду відразу ж після того, як я зійшов на берег. Він звертався до мене мовою бальнібарбі, яка завдяки торговельним зв’язкам добре відома в цьому місті. Я коротко повідомив про себе, намагаючись надати розповіді зв’язності й правдоподібності, одначе вирішив, що краще приховати свою національність, і назвався голландцем, оскільки мав намір вирушити до Японії, а цю імперію, як відомо, з усіх європейців дозволяється відвідувати тільки підданим Голландії. Я повідомив митному чиновникові, що мій корабель розбився біля берегів Бальнібарбі, мене викинуло на скелястий острівець, потім я потрапив на Лапуту (про цей летючий острів чиновнику доводилося чути), а тепер намагаюся дістатися Японії, де може випасти нагода потрапити на батьківщину.

Чиновник відразу ж оголосив, що зобов’язаний мене заарештувати і тримати під вартою доти, доки не надійдуть розпорядження від королівського двору. Він відправив повідомлення про моє прибуття негайно та сподівається дістати відповідь упродовж двох тижнів. Мені надали стерпне приміщення, до якого приставили вартового. При цьому я міг вільно прогулюватися великим садом, поводилися зі мною досить чемно та непогано годували за рахунок скарбниці.

Незабаром усюди поширилися чутки про прибуття іноземця з такої віддаленої країни, про яку ніхто нічого не чув, і мене почали відвідувати безліч цікавих містян. Я запросив за перекладача одного молодика, який прибув разом зі мною на кораблі; він народився в Лаггнеггу, але прожив кілька років у Мальдонаді й досконало володів обома мовами. За його допомогою я міг бесідувати з відвідувачами.

До призначеного терміну надійшов лист із палацу, в якому містився наказ доставити мене під вартою до Трильдрогдриба – резиденції короля. Увесь мій почт складався з юнака-перекладача, якого я вмовив вступити до мене на службу. Нас посадовили на мулів, а вперед послали гінця з проханням, щоб його величність призначив день і час, коли я та мій супутник зможемо удостоїтися честі «лизати пил біля підніжжя його трону».

Такий був етикет при тутешньому дворі, й незабаром я переконався, що це не просто ввічлива фраза. Справді, за два дні по нашому прибутті мені наказали не тільки повзати на животі, а й лизати підлогу на шляху до трону. Проте через повагу до іноземного підданого підлогу так чисто вимили, що пилу на ній залишилося зовсім небагато. Це була особлива милість, яку надають лише високим сановникам та послам інших держав. Іноді підлогу навмисне посипають пилом, особливо якщо особа, яка удостоїлася честі побачити короля, має ворогів при дворі. Якось я бачив поважного вельможу, у якого рот був так набитий пилом, що він не зміг вимовити жодного слова. Що вдієш, адже відпльовуватися в присутності його величності тут вважається державним злочином.

При цьому дворі існує ще один звичай, який я в жодному разі не можу схвалити. Коли його величність хоче в найгуманніший та найм’якший спосіб стратити одного зі своїх наближених, він наказує посипати підлогу отруйним брунатним порошком, лизнувши який, засуджений помирає за кілька годин. Проте слід віддати належне безмежному милосердю цього монарха та його турботі про благо підданих (чого треба було б навчитись і європейським правителям): після кожної такої страти король надає суворий наказ найретельніше вимити підлогу в залі для аудієнцій, щоб видалити отруйні частинки. У разі недбалого виконання наказу на слуг падає гнів його величності.

Та повернімося до того, що відбувалося зі мною. Я зупинився на відстані чотирьох ярдів від трону, став навколішки, сім разів вклонився до землі та промовив слова, які вивчив напередодні: «Ікплінгглоффзсроб сквутсеромм бліоп мляшнальт звінн тнодбокеф сліофед гардлеб ашт!»

Це привітання встановлене законами країни для всіх удостоєних королівської аудієнції. Перекласти його можна приблизно так: «Нехай ваша небесна величність переживе Сонце на одинадцять із половиною місяців!»

Неуважно вислухавши, король звернувся до мене із запитанням, суті якого я не второпав, але знову відповів завченою фразою: «Флофт дрин клерик дуольдам прастред мірпуш», що буквально означає: «Язик мій в устах мого друга». Цими словами я дав зрозуміти, що можу розмовляти, тільки користуючись послугами перекладача. Тієї ж таки миті ввели молодика, і за його допомогою я відповів на всі запитання, які його величність волів мені поставити протягом години. Я розмовляв бальнібарбійською, а перекладач переказував усе лаггнезькою.

Мені здалося, що королю я сподобався, оскільки він наказав своєму бліффмарклубу, тобто міністрові двору, підшукати для мене й мого перекладача кімнати в палаці, призначив нам забезпечення і вручив гаманець із грошима на дрібні витрати.

Я перебував у цій країні аж три місяці, оскільки його величність не хотів мене відпускати, надавав безліч милощів і робив дуже принадні пропозиції. Проте все ж таки я вирішив, що краще прожити решту своїх днів із дружиною й дітьми.

Розділ 10

Лаггнегці – народ увічливий та великодушний. І хоча місцеві мешканці не позбавлені певної зверхності, притаманної всім східним народам, з іноземцями вони дуже люб’язні, особливо з тими, хто дістав заступництво королівського двору. Я обзавівся безліччю знайомих у вищому суспільстві й за допомогою перекладача часто мав із ними приємні бесіди.

Один знатний добродій колись спитав мене: чи доводилося мені бачити струльдбругів, або безсмертних? Я відповів заперечно і попросив цього джентльмена пояснити мені, що може означати слово «безсмертний» стосовно людей, які є смертними істотами. Тоді мій співбесідник розповів, що час від часу тут, у Лаггнеггу, народжуються діти з червоною плямою на чолі, розташованою над лівою бровою. Пляма ця – ознака того, що така дитина ніколи не помре. Спочатку пляма має розмір срібної монети в три пенси, але з віком збільшується та змінює колір, стаючи до сорока п’яти років чорною як вугілля. Діти з плямою народжуються так рідко, що в усьому королівстві не буде й тисячі струльдбругів чоловічої та жіночої статі. Струльдбруги з’являються на світ як у благородних сім’ях, так і в родинах простолюдинів, тут усе залежить від випадку, а їхні нащадки так само смертні, як і решта.

Маю зізнатися: ця розповідь неймовірно захопила мене. Мені насилу вдалося стримати почуття, що заволоділи мною, й оскільки мій співбесідник непогано розумів мову бальнібарбі, а я вільно розмовляв нею, то я звернувся до нього, вигукнувши: «Щасливий той народ, де кожна дитина має надію стати безсмертною! Щаслива нація, серед якої живуть приклади доброчесності її предків і наставники, здатні навчити мудрості безліч поколінь! Але в сотню разів щасливішими є самі струльдбруги, які існують поза ланцюгом смертей та народжень, горді й вільні духом, позбавлені страху смерті! Тепер я напевне пристану на милостиву пропозицію його величності оселитися в Лаггнеггу та проживу решту своїх днів у бесідах зі