Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Одного дня війна і справді закінчилася. Дільниця спорожніла. Люди пішли дивитися на святкування миру і повернення полків. Багато хто доручив Менделеві пильнувати їхні мешкання. Він чвалав від дому до дому, перевіряв клямки та замки і повертався додому, до крамниці. Йому здавалося, з незмірної віддалі він чує святочний гул радісного світу, бахкання феєрверків і регіт десятків тисяч людей. Маленький тихий супокій зійшов на нього. Його пальці погладжували бороду, а уста розтяглися в посмішці, ба навіть крихітне хихотіння короткими поштовхами вирвалося з горлянки. «Мендель теж улаштує собі свято», — прошепотів він і вперше підійшов до брунатної скриньки грамофона. Він уже бачив, як накручують цей інструмент. «Платівку, платівку!» — сказав він. Сьогодні перед полуднем заходив солдат, який щойно повернувся з фронту, і приніс пів тузиня платівок, нові пісні з Европи. Мендель розпакував горішню, обережно поклав її на інструмент, мить розмірковував, докладно пригадуючи потрібні чинності, а потім нарешті опустив голку. Був вечір, Мендель стояв у сутінках коло грамофона і наслухав. Щодня він чув тут пісні, веселі й сумні, повільні й стрімкі, темні й світлі. Та ніколи ще не бувало тут такої, як ця. Вона збігала малесеньким потічком і тихесенько жебоніла, а потім розливалася морем і клекотала. «Тепер я чую цілий світ», — подумав Мендель. Як таке може бути, що весь світ витиснено на такій маленькій платівці? А коли вступила маленька срібна флейта і відтепер уже не покидала оксамитових скрипок, оточуючи їх, мов вірна, віддана вузенька крайка, Мендель уперше за багато-багато часу заплакав. І тоді пісня закінчилася. Він знову накрутив її, і втретє. Врешті почав підспівувати хрипким голосом і барабанити боязкими пальцями по скриньці.

Так і застав його, повернувшись додому, Сковронек. Він вимкнув грамофон і сказав: «Менделю, засвіти лампу!» — «Поглянь, Сковронеку, як називається ця пісня». — «Це нові платівки, — сказав Сковронек. — Я купив їх сьогодні. Пісня називається, — і Сковронек одягнув окуляри, підніс платівку до лампи і прочитав, — пісня називається “Менухимова пісня”».

Мендель раптом мало не зомлів. Довелося сісти. Він витріщився на дзеркальну поверхню платівки в Сковронекових руках.

«Я знаю, про що ти подумав», — сказав Сковронек.

«Так», — сказав Мендель.

Сковронек іще раз накрутив корбу. «Гарна пісня», — сказав Сковронек, схилив голову на ліве плече і вслухався. Поступово крамницю наповнили запізнілі сусіди. Всі мовчали. Слухали пісню і кивали в такт головами.

Вони послухали її шістнадцять разів, заки вивчили напам'ять.

Мендель залишився сам у крамниці. Він старанно зачинив двері зсередини, зібрав речі з вітрини, почав розбиратися. Кожен його крок супроводжувала та пісня. Коли він засинав, йому здавалося, що ця синя і срібна мелодія сплітається із жалюгідним повискуванням Менухима, з Менухимовою, його власного Менухима, давно вже не чутою піснею.

XV

Довші стали дні. Ранки містили вже стільки ясности, що пробивалися навіть крізь зачинені жалюзі до Менделевого безвіконного покоїку. В квітні завулок оживав на добру годину раніше. Мендель запалював спиртівку, ставив чайник, наповнював маленький синій умивальник, занурював у миску лице, витирався кутиком рушника, що висів на клямці дверей, відкривав жалюзі, набирав повен рот води, ретельно обпорскував підлогу і спостерігав за покрученими візерунками, що їх креслив у поросі світлий струмінь із його уст. Ось уже сичить спиртівка; ще навіть шосту не вибило. Мендель вийшов за двері. І тут, ніби самі собою, повідчинялися вікна в завулку. Весна.

Була весна. Готувалися до Пасхи, в усіх домах помагав Мендель. Він гемблював дерев'яні стільниці, щоби відчистити їх від буденних минулорічних решток їжі. Круглі, циліндричні пакети, в яких верствами, переділеними карміново-червоним папером, був поскладаний пасхальний хліб, він клав на білі полиці вітрин, а вина з Палестини обтирав від павутини, під якою вони спочивали в прохолодних пивницях. Ліжка сусідів він розбирав і виносив, частина за частиною, на подвір'я, де лагідне квітневе сонечко виманювало паразитів, прирікаючи їх на погибель від бензину, терпентину і гасу. В рожевому і небесно-блакитному подарунковому папері вирізав він ножицями круглі й кутасті дірки і френзлі, прикріпляв його канцелярськими шпильками до кухонних етажерок, така-от вигадлива прикраса для начиння. Бочівки і кадоби він наповнював гарячою водою, великі залізні кулі тримав на дерев'яних патичках у вогні плити, аж вони жаріли. Тоді занурював ті кулі в бочівки і кадоби, вода сичала, очищені були посудини, як того й вимагали приписи. У велетенських ступах толочив він пасхальні хліби на муку, пересипав у чисті міхи й обв'язував блакитними стрічечками. Все це він колись робив удома. Помаліше, ніж в Америці, надходила там весна. Мендель пригадував зостарілий сірий сніг, що оторочував дерев'яну бруківку цухнівського хідника о цій порі, кришталеві бурульки на краях стоків, раптові лагідні дощі, що виспівували в ринвах, цілісіньку ніч, далекі громи, що прокочувалися ген-ген за сосниною, білий іній, який ніжно вкривав кожен блакитний ранок, Менухима, якого Міріям запхала в чималеньку бочку, щоби спекатися, і сподівання, що нарешті, нарешті цього року прийде Месія. Він не приходив. Не приходить, думав собі Мендель, та й не прийде. Хай інші на нього чекають. Мендель уже не чекає.

А попри те друзям і сусідам цієї весни здалося, що Мендель змінився. Часом вони помічали, що він мугикає якусь пісеньку, і перехоплювали лагідний усміх під його білою бородою.

«Він дитиніє, старий уже», — сказав Ґрошель.

«Усе забув», — сказав Ротенберґ.

«Це така радість перед смертю», — вирішив Менкес.

Сковронек, який знав його найкраще, мовчав. І тільки раз якось, увечері, перед тим як укластися спати, сказав жінці: «Відколи надійшли ці нові платівки, наш Мендель цілком перемінився. Іноді я застаю його за тим, як він сам накручує грамофон. І що ти на це?»

«А я на це, — нетерпляче відказала пані Сковронекова, — що Мендель старіється і дитиніє, і скоро вже буде геть ні до чого». Уже тривалий час вона була невдоволена Менделем. Що старіший той ставав, то менше вона йому співчувала. Поступово вона забула, що Мендель був колись заможним чоловіком, і її співчуття, що живилося повагою (бо серце її було мале), відмерло. Вона вже не кликала його, як спочатку, містер Зинґер — а просто Мендель, як незабаром і цілий світ. І якщо колись давала йому завдання з тією стриманістю, яка мала свідчити, що його слухняність робить їй честь і водночас присоромлює, то тепер так нетерпляче ним попихала, що її невдоволення його покірністю було видно вже наперед. Хоча Мендель прекрасно чув, пані Сковронекова підносила голос, коли до нього говорила, ніби боячись, що він її хибно зрозуміє, і наче намагаючись криком довести, що Мендель якось не так