Читати книгу - "Інтернат"

десяток, коли не більше. Худі, вуличні, кинуті всіма. Стоять за кілька метрів від них, витягнули в їхній бік намоклі худі шиї, прислуховуються. Малий теж присідає. Теж бачить. Пси насторожені, обережні. Проте зовсім не налякані. Відразу видно, хто тут чужий, хто тут не на своєму місці. Дивляться важко, люто, проте голосу не подають, вичікують.

— Пішли, — ледь чутно говорить Паша. — Не чіпай їх.

Підіймаються, йдуть, намагаються не видавати паніки, не поспішати. Перший не витримує Паша. Обертається, присідає. Пси відразу ж завмирають, утримуючи дистанцію. Паша підіймається, робить крок назад. Пси неохоче теж відступають. Але щойно він повертається, відразу ж прискорюються слідом.

— Не реагуй на них, — радить малий. — Вони відчувають, шо ти їх боїшся.

— Я їх не боюсь.

— Та ладно, — тихо каже малий. — Навіть я відчуваю, шо ти їх боїшся. Я теж боюсь. Хто їх знає, чим вони тут харчуються. Йди спокійно.

Йдуть далі, все швидше, все нервовіше, знову ледь не переходять на біг. Але розуміють: бігти в жодному разі не можна, це буде сигналом, буде знаком для тих, хто переслідує. Паша від напруги змок, гарячково намагається щось вигадати, нервує, відчуває, як під горло підступає паніка. Як же так? — думає. Що ж я витягнув сюди малого? Як я його тепер захищу? Малий натомість має впевненіший вигляд. Хоча б тому, що в руках у нього битка. Але пальці, якими він цю битку обхопив, зовсім побіліли. Можливо, від холоду. Паша зауважує на дорозі биту цеглу. Ну все, думає, треба щось робити, далі тікати немає сенсу. І він уже збирається підібрати шматок цеглини, як раптом малий тихо, але чітко йому говорить:

— Ліворуч дивись.

Паша дивиться ліворуч. Бачить прочинену в двір хвіртку, фарбовану в зелене. Не встигає зрозуміти що до чого, як малий хапає його за рукав і тягне до хвіртки. Паша важко б’є черевиками мокрий асфальт, мчить слідом за малим. Пси тут-таки зриваються за ними, озиваючись десятком голодних застуджених горлянок, валують на цілий світ — азартно й відчайдушно, кидаються на них, хапають зубами густі шматки повітря. Малий застрибує у двір, Паша ввалюється слідом за ним. Тільки б вона зачинилась, думає про хвіртку, тільки б зачинилась. Рве хвіртку зсередини. Та на якусь мить — всього лише на мить — застряє, зависає, тоді зрушується і з гуркотом причиняється. Ближчий пес, ватажок, навалюється на неї передніми лапами, проте Паша встигає причинитись ізсередини, і тепер ломись не ломись — вони в безпеці. Пси це розуміють, розчаровано тицяють писками у хвіртку, гарчать, вигавкують своє розчарування, намагаються пролізти під металевими воротами.

— Швидше, — кричить малий і кидається від воріт.

Паша біжить за ним. Подвір’я асфальтоване, в асфальт рудою глиною вліплено слід від вантажівки — схоже, вивозили майно. Своє або чуже. Замок на дверях, що ведуть до будинку, збитий, хоча самі двері причинені. За будинком відразу ж розчахнуті двері гаража, всередині розкидані паперові коробки, інструменти й шматки заліза. За гаражем літній душ, збитий бак для води валяється у відсирілому й потемнілому квітнику. Далі паркан, за ним город. Малий штовхає перекривлену хвіртку, біжить розмоклою доріжкою. Паша відчуває, як земля налипає на черевики, обтяжує, не дає бігти. А бігти треба. Біжать чорним незібраним городом, повз вимоклі стебла кукурудзи, повз важку зогнилу городину. І вибігають прямо на випалену галявину. Малий вискакує перший і завмирає заворожено й налякано. Паша набігає слідом і відразу ж натикається поглядом на криваву кашу посеред випаленої трави: шматки коров’ячої шкури, кістки, жили впереміж із землею. Різали худобу, здогадується Паша, смалили туші. Малий не може зрушити з місця.

— Не дивись! — кричить Паша. — Не дивись.

І прикриває йому очі долонею. А малий раптом стає безвольним, не опирається, не говорить нічого, дозволяє відтягнути себе подалі від цієї гори зогнилих кишок, кілька разів зашпортується в густій траві, потому прибирає Пашину руку, біжить далі, не озираючись, не видихаючи повітря. Тоді теж було так само, думає Паша, все, як тепер: блідий, безвольний малий після нападу, лікарка, що стоїть над ним із заплаканими очима, не знає, що й сказати. Краще не згадувати.

За городами ґрунтівка, розмазана танковими траками. Перебираються глибокими коліями, глина липне до черевиків в’язким тягарем, біжать мокрим пасовищем у бік колишньої ферми. Два розбиті корівники, у траві лежать залізобетонні плити, збоку стримить заіржавіла водогінна вежа, над нею крізь туман проглядає низьке посріблене небо. Двері корівника винесли місцеві. Сама будівля схожа на скелет великої тварини, ну так — великої рогатої худоби: вибілені дощами стіни, провалене снігом перекриття, все інше давно розтягнуте по норах і домівках, жодного вікна, жодних дверей, лише чорні діри й холодні протяги. Забігають досередини. В кутку два великих намощених із соломи гнізда. Схоже, хтось відлежувався. Гільз довкола немає, отже, не стріляли, просто пересиджували. Скоріш за все, поранені: в одному місці солома темніє всотаною кров’ю, в земляну долівку втоптано порожні ампули, одноразові шприци, розкислі бинти. Гнізда встигли набратися вологи: очевидно, ті, хто тут лежав, пішли кілька днів тому. Гостро відгонить сечею й мокрим ґрунтом. Паша підходить до вибитого вікна, намагається в тумані бодай щось розгледіти. Скоро почне сутеніти. Туман мерехтить і осідає під дрібним дощем. За дощем чорніють дахи приватного сектору, високі дерева, темні ряди кукурудзи. А далі, праворуч, обрій обривається, і там, у долині, лежить місто. Міста не видно, але звідти, де воно лежить, підіймаються чорні високі дими. Підіймаються ще звідучора, ніби десь прорвало ґрунт — і з землі виходить щось найгірше, а як це найгірше зупинити, не знає ніхто, оскільки ніхто не знає, як так сталося, що ґрунти розступились, випустили із себе всю цю чорноту, яка розповзається тепер січневим небом, забиває собою всі отвори й щілини. І хто гаситиме ці дими? — думає Паша. Так же вигорить усе довкола, як у середньовічному місті: від дому до дому, з вулиці на вулицю, кілька днів — і немає нічого.

— Склади горять, — говорить малий.

— Які склади? — не розуміє Паша.

— Залізничні, — пояснює малий. — Ось там, бачиш?

Малий показує кудись у дощ. Паша приглядається: за кукурудзами й дощем можна розгледіти сірий дим, що важко осідає, не може піднятися вгору, осаджуваний дощем.

— Уявляєш, скільки там усього згорить? — із якимось захватом говорить малий.

— Уявляю, — каже на це Паша. — Давай відпочинемо. Ти голодний?

— Ні, — відповідає малий. — Після цих кишок і їсти не хочеться.

— Ніна ваша, — говорить Паша, помовчавши, — різка така.

— Нормальна, — не погоджується малий.

— Шо вона всіх повчає? Як у школі.

— Так вона