Читати книгу - "Бавдоліно"

пожовкла. Але вона не стала брунатною, як це буває з муміфікованими тілами. Двоє з Волхвів усе ще мали майже молочно-білі обличчя; один мав пишну білу бороду, яка сягала йому аж до грудей і була все ще ціла, хоча й дещо ствердла і здавалася цукровою ватою; другий же був безбородий. Лице третього було кольору чорного дерева, але не від дії часу, а тому, що шкіра його, мабуть, була темною й за життя: він був схожий на дерев'яну статую й навіть мав щось на кшталт тріщини на лівій щоці. У нього була коротка борода і м'ясисті губи, з-під яких видніли лише два хижі білосніжні зуби. Усі троє мали широко розплющені очі, великі й здивовані, а зіниці їхні виблискували, немов скляні. їх огортали накидки — біла, зелена й пурпурова, а з-під накидок видно було три пари штанів, варварського покрою, але з чистого адамашку, розшитого рядами перлин.

Бавдоліно швиденько вернувся в імперські стани і побіг поговорити з Райнальдом. Канцлер відразу зрозумів вагу Бавдолінового відкриття і сказав:

— Усе треба зробити потайки і негайно. Винести цілий покрівець ніяк не вдасться, бо всі побачать. Якщо хтось інший тут зрозуміє, що саме ти знайшов, він не вагатиметься — відбере їх у нас і відвезе у своє місто. Я звелю приготувати три труни з голого дерева, і вночі винесемо їх за мури, видаючи за тіла трьох наших відважних друзів, які загинули під час облоги. Треба, щоб усе зробив лише ти, Поет і один мій служник. Потім залишимо їх там, де сховаємо, бо поспішати нема куди. Заки я зможу завезти їх у Кельн, треба створити правдоподібні свідчення про походження цих мощів і про самих Волхвів. Завтра вернешся до Парижа, де ти знаєш мудрих людей, і знайдеш все, що можна, про їхню історію.

Уночі трьох Царів перевезли в крипту церкви Святого Георгія, розташованої за мурами міста. Райнальд забажав побачити їх й одразу вибухнув цілою низкою проклять, негідних архієпископа:

— У штанах? Ще й у шапці, схожій на шапку жонглера?

— Мосьпане Райнальде, саме так, очевидно, вдягалися в ті часи східні мудреці; багато років тому я був у Равенні і бачив мозаїку, де на одежі імператриці Теодори три Волхви були зображені більш-менш у такому вигляді.

— Отож-бо, такі речі можуть переконати хіба що візантійських graeculi. A ти собі уявляєш, що буде, якщо я покажу в Кельні Волхвів, убраних мов жонглери? їх треба переодягнути.

— Як? — спитав Поет.

— Як то — як? Ти їси і п'єш у мене, мов пан, тільки за те, що пишеш два-три вірші на рік, і не знаєш, як одягнути тих, які першими прийшли скласти поклін Господові Нашому Ісусові Христові?! Одягни їх так, як люди собі їх уявляють, як одягаються єпископи, папи, архімандрити, звідки мені знати!

— Головний собор і резиденцію єпископа розграбовано. Може, там ми знайдемо якесь священне облачення. Я спробую, — мовив Поет.

То була жахлива ніч. Облачення знайшли, і знайшли навіть щось схоже на три тіари, але труднощі полягали в тому, як роздягнути ці три мумії. Хоч лиця їхні були все ще мов живі, зате тіла — крім рук, які геть висохли — перетворилися на плетиво лози й соломи, яка розсипалася при кожній спробі зняти одежу.

— Дарма, — сказав Райнальд, — коли ми привеземо їх у Кельн, ніхто і так не відкриватиме покрівця. Скріпіть їх кілками, чимось, що тримало б їх докупи, як це роблять з опудалами. Але застерігаю вас, будьте обережні.

— Господи Ісусе, — лементував Поет, — навіть у п'яному сні не могло мені привидітися, що я буду встромляти Царям-Волхвам кілок у задницю.

— Помовч і йди їх одягати, — казав Бавдоліно, — ми чинимо на славу імперії.

Поет жахливо лаявся, але Волхви стали нагадувати кардиналів святої римської церкви.

Наступного дня Бавдоліно вирушив у подорож. У Парижі Абдул, який чимало знав про справи Сходу, познайомив його з одним каноніком з обителі Святого Віктора, який знав про Схід ще більше від нього.

— Ага, Волхви! — сказав він. — Передання весь час згадує їх, про них говорило чимало святих отців, але три Євангелія про них мовчать, а з уступами з Ісаї та інших пророків досі невідомо — говорять вони про них чи не говорять: дехто їх тлумачив так, немов вони говорять про Волхвів, але могло бути, що вони говорили про щось інше. Хто вони були, як їх звали насправді? Дехто каже, що то були Гормізд із Селевкії, цар перський, Яздеґерд, цар савський, і Пероз, цар сабейський; інші звуть їх Гор, Базандер і Карундас. Але інші автори, вельми гідні довіри, твердили, що звали їх Мелькон, Ґаспар і Балтазар, або ж Мельхо, Каспар і Фадизард. Або ж Маґалат, Ґалґалат і Сарацин. А може Аппеліус, Амерус і Дамаскус…

— Аппеліус і Дамаскус звучать чудово, навіюють думку про далекі землі, — говорив Абдул, вдивляючись в нікуди.

— А хіба Карундас погано звучить? — відказав Бавдоліно. — Ми повинні знайти три правдиві імені, а не імена, які подобаються тобі.

Канонік вів далі:

— Я б вибрав Бітізарію, Мельхіора і Ґатасфу: перший — цар ґодолійський і савський, другий — цар нубійський і аравійський, а третій — цар Тарсису та острова Еґризевла. Чи були вони знайомі між собою перед тим, як пуститися в подорож? Ні, вони зустрілися в Єрусалимі й чудесним чином впізнали один одного. Але інші кажуть, що були то мудреці, які мешкали на горі Ваус, тобто Переможній, з її верхівки вони слідкували за знаками небес і на Переможну гору вони повернулися, відвідавши Ісуса, а згодом разом з апостолом Томою подалися євангелізувати Індії, але було їх не троє, а дванадцятеро.

— Дванадцятеро Царів-Волхвів? Не забагато?

— Про це пише також Йоан Золотоустий. Інші ж подейкують, нібито їх звали Жрвндд, Нврмзд, Австсп, Арск, Зрвнд, Аригв, Артсист, Астнбвзн, Арквк, Агсрс, Нсрдиг та Мрвдк. Але тут треба бути обережними, бо Оріген твердить, що було їх троє, як синів Ноя, і стільки ж, як Індій, з яких вони походили.

— Може, Волхвів і було дванадцятеро, — зауважив Бавдоліно, — але в Мілані знайдено їх троє, тож саме про трьох треба вибудувати прийнятну історію. Скажемо, що називалися вони Балтазар, Мельхіор і Ґаспар, бо ці імена легше вимовляти, ніж ті подиву гідні, але більш схожі на чхання згуки, що їх нещодавно вимовив вельмишановний наш учитель. Проблема полягає в тому, щоб пояснити, як вони потрапили до Мілана.

— Як на мене, ніяка це не проблема, — сказав канонік, — адже вони таки сюди потрапили. Я переконаний, що гріб