Читати книгу - "Оповідь Служниці"

тут виключно для розмноження, ми не наложниці, не гейші, не куртизанки. Навпаки, було зроблено все можливе, щоб виключити нас із цієї категорії. У нас не має бути того, що може розважати; пристрастям немає часу і місця розквітати; жодних особливих послуг ніхто не має пропонувати, любов тут не може існувати. Ми — двоногі лона, от і все. Священні посудини, ходячі кубки.

То чому він хоче бачити мене вночі саму?

Якщо мене впіймають, я залежатиму від милості Серени. Він не має вплутуватись у такі домашні справи — то жіноча парафія. Після того — перекваліфікація. Я можу стати Не-жінкою.

Але якщо відмовлюся зустрітися з ним, може бути ще гірше. У мене немає сумнівів щодо того, кому належить справжня влада.

Але ж він має чогось хотіти від мене. Хотіти — означає мати слабкість. Саме ця слабкість, у чому б вона не була, спокушає мене. Це наче тріщина в стіні, яка до того була непробивною. Якщо прикласти до неї око, до цієї його слабкості, зможу побачити свій шлях.

Я хочу знати, чого хоче він. Піднімаю руку, стукаю у двері цієї забороненої кімнати, де ніколи не бувала, куди не ходять жінки. Навіть Серена Джой сюди не заходить, і прибирають тут Хранителі. Які таємниці, які чоловічі тотеми тут зберігаються?

Мені сказано увійти. Відчиняю двері, ступаю всередину.

По той бік — нормальне життя. Чи — краще сказати — те, що по той бік, має вигляд нормального життя. Звісно ж, письмовий стіл з Компумовом на ньому і чорним шкіряним кріслом позаду. На столі стоїть рослина в горщику, підставка для ручок, лежить папір. На підлозі — східний килим, камін без вогню. Є невелика канапа, укрита коричневим плюшем, телевізор, приставний столик, кілька стільців.

Але всі стіни заставлені книжковими шафами. Там повно книжок. Книжки, книжки, книжки. Просто так, на виду, без замків, без скринь. Не дивно, що нам сюди не можна. Це — оаза забороненого. Я намагаюся на них не витріщатися.

Командор стоїть перед каміном без вогню, спиною до нього, поклавши один лікоть на різьблену дерев’яну поличку, а іншу руку сховавши в кишеню. У цій завченій позі є щось від сільського сквайра, стара принадність з глянцевого чоловічого журналу. Він, напевно, заздалегідь придумав, що стоятиме саме так, коли я увійду. Коли я постукала, напевно, поспішив до каміна й став у позу. Йому б ще чорну пов’язку на одне око та шийну хустку з підковами.

Добре, що я можу про все це думати — швидке стакато, тріпотіння мозку. Прихований глум. Але це паніка. Направду я нажахана.

Мовчу.

— Зачини двері за собою, — каже він доволі приємним голосом. Зачиняю, розвертаюся до нього.

— Привіт, — каже Командор.

Це стара форма привітання. Я давно її не чула, уже багато років. За цих обставин вона видається неналежною, навіть комічною, це стрибок у минуле, трюк. Не можу придумати нічого, що пасувало б у відповідь.

Здається, я зараз заплачу.

Напевно, він це помітив, бо дивиться на мене збентежено, трохи супиться — я вирішую трактувати це як стривоженість, хоча цілком можливе й роздратування.

— Ось, — каже він, — сідай.

Витягає для мене стілець, ставить перед столом. Тоді обходить стіл і сам сідає, повільно та, як мені здається, старанно. Цією дією наче каже мені, що я тут не для того, щоб він торкався мене проти моє волі. Командор усміхається. Усмішка не зла, не хижа. Вона ледве схожа на усмішку, радше формальна, дружня, але й трохи відсторонена, наче я — кошеня у вітрині. На нього дивишся, але купувати не збираєшся.

Сідаю на стілець прямо, складаю руки на колінах. Почуваюся, наче мої ноги у пласких червоних черевиках не зовсім торкаються підлоги. Хоча звісно ж торкаються.

— Це має бути для тебе дивно, — каже він.

Я просто дивлюся на нього. Применшення року, як каже моя мати. Казала.

Почуваюся цукровою ватою — лише цукор і повітря. Стисніть мене — і я перетворюся на маленьку червоно-рожеву грудку, липку та сльозливу.

— Гадаю, це таки трохи дивно, — каже він, наче я вже відповіла.

Мені б одягти сюди капелюха, зав’язаного стрічкою під підборіддям.

— Я хочу… — каже він.

Я намагаюся не нахилятися вперед. Так? Так-так? То чого? Чого він хоче? Але я не видам свого зацікавлення, це переговори, тут треба чимось обмінюватися. Та, хто не вагається, згине. Я нічого не видам: тільки продам.

— Я хотів би… — каже Командор. — Це прозвучить смішно.

Він і справді має збентежений вигляд, боязкий — ось це слово, такий колись могли мати вигляд чоловіки. Він достатньо старий, щоб пам’ятати, як це має бути і яким привабливим це колись здавалося жінкам. Молоді не знають цих трюків. Їм не доводилося до них вдаватися.

— Я хотів би пограти з тобою у «Скрабл», — каже він.

Я тримаюсь абсолютно прямо. Моє обличчя нерухоме. Так ось що в цій забороненій кімнаті! «Скрабл»! Мені хочеться сміятися, верещати зо сміху, упасти зі стільця. То колись була гра для старих жінок та чоловіків, у будинках для літніх у неї грали, коли по телевізору не було нічого цікавого. Або ж для підлітків, колись дуже давно. У матері була така, лежала десь у шафі в коридорі разом з новорічними прикрасами в картонних коробках. Якось вона намагалася мене нею зацікавити — мені було тринадцять, жалюгідний і неприкаяний підліток.

Нині, звісно ж, усе не так. Тепер гра заборонена для нас. Тепер вона небезпечна. Тепер вона непристойна. Тепер це щось, чим він не може зайнятися з Дружиною. Тепер вона бажана. Тепер він скомпрометував себе. Це все одно, що запропонувати мені наркотики.

— Гаразд, — кажу я, наче мені байдуже. Насправді я ледве говорю.

Командор не каже, чому хоче грати у «Скрабл» зі мною. Я його не питаю. Він просто дістає коробку з однієї шухляди і відкриває її. Там такі дерев’яні фішки у пластику, які я пам’ятаю, дошка розділена на квадратики, маленькі рамки для букв. Він висипає фішки на стіл, починає їх перевертати. За мить я приєднуюся до нього.

— Умієш грати? — запитує він.

Я киваю.

Ми граємо дві партії. Я викладаю: гортань; облямівка; айва; зигота. Тримаю блискучі фішки з гладенькими краями, гладжу пальцями букви. Це якесь хтиве відчуття. Це свобода, її відгомін. Кульгати — викладаю я. Жерти. Яка розкіш. Фішки схожі на льодяники, м’ятні, прохолодні — такі колись називалися «Гамбагз». Я б хотіла їх скуштувати. Вони мали б присмак лайма. Літера С. Хрустка, трохи кисла на язику — смакота.