Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

есенція, — визнав, плямкаючи. — І хіба шоста, якщо не сьома.

— Ну так… — цирульник легенько посміхнувся. — Я казав, що дистилят…

— Самогон, — виправив його без натиску Золтан. — Та ще й який. Спробуй, Перціфалю.

— Але я не розуміюся на органічній хімії, — неуважно відповів гном, на колінах оглядаючи подробиці монтажу алхімічної печі. — Сумніваюся, аби я впізнав складники…

— Дистилят — з альрауни, — розвіяв сумніви Регіс. — Збагачений белладоною. І ферментованою крохмальною масою.

— Чи то — затиркою?

— Можливо й так то назвати.

— А якийсь кубок отримати можна?

— Золтане, Любистку! — Ґеральт склав руки на грудях. — Чи ви оглухли? То мандрагора. Залиште той казанок у спокої.

— Але ж, дорогий пане Ґеральте, — алхімік вигріб невеличку мензурку з-поміж запилених реторт і бутлів, ретельно витер її ганчіркою. — Немає чого лякатися. Мандрагора — рослина відповідним чином сезонована, а пропорції старанно дібрано й ретельно відміряно. На лівр маси крохмалю даю тільки п’ять унцій альрауни, а белладони — лише півдрахми…

— Не про те йшлося, — Золтан глянув на відьмака, зльоту зрозумів, посерйознішав, обережно відступив від печі. — Не про те говоримо, пане Регісе, скільки драхмів ви вкидаєте, а про те, скільки драхма альрауни коштує. Занадто дорогий той напій для нас.

— Мандрагора, — прошепотів із подивом Любисток, вказуючи на купку коренеплодів із шелестким листям, що громадилися у кутку, — нагадували вони малі цукрові бурячки. — Ото мандрагора? Справжнісінька мандрагора?

— Жіночий різновид, — кивнув алхімік. — Росте у чималих скупченнях саме на цвинтарях, на якому довелося нам познайомитися. Саме тому я й проводжу тут літо.

Відьмак красномовно глянув на Золтана. Ґном моргнув. Регіс усміхнувся кутиком рота.

— Прошу, прошу, панове, якщо маєте охоту, то сердечно запрошую вас на дегустацію. Я ціную ваш такт, але в теперішній ситуації я маю мало шансів довезти еліксир до охопленого війною Діллінжена. Усе це мало б змарнуватися, у зв’язку із чим — давайте не будемо про ціни. Вибачаюся, але посуд для пиття маю лише один.

— Вистачить, — пробурмотів Золтан, беручи мензурку й обережно начерпуючи з цеберка. — Ваше здоров’я, пане Регісе. Ууууух…

— Прошу вибачення, — знову посміхнувся цирульник. — Якість дистиляту, напевне, залишає бажати кращого… Це, по суті, напівфабрикат.

— Це найкращий напівфабрикат, який я у житті пив, — повернув дихання Золтан. — Тримай, поете.

— Аааах… Матінко моя! Пречудово! Спробуй, Ґеральте.

— Господарю, — відьмак трохи вклонився у бік Еміеля Регіса. — Де твої манери, Любистку?

— Вибачте, панове, — уклонився у відповідь алхімік, — але не дозволяю собі поблажок. Здоров’я уже не те, що колись, довелося відмовитися… від багатьох приємностей.

— Навіть ковточок?

— Ідеться про принципи, — спокійно пояснив Регіс. — Я ніколи не порушую принципів, які сам собі визначив.

— Дивуюся і заздрю принциповості, — Ґеральт трохи відпив з мензурки, за хвильку вагання хильнув до дна. Насолодитися смаком дещо завадили сльози, що текли з очей. По шлунку розлилося цілюще тепло. — Піду по Мільву, — вирішив він, віддаючи посудину ґному. — Не вижлуктіть усього, до того як повернемося.

Мільва сиділа біля коней, жартуючи із веснянкуватою дівчинкою, яку вона цілий день везла у сідлі. Коли довідалася про гостинність Регіса, відразу стенула плечима, але не дала себе довго вмовляти.

Коли увійшли вони до куреня, застали товариство за оглядинами складованого коріння мандрагори.

— Уперше бачу, — признався Любисток, крутячи у пальцях величеньку бульбу. — І справді трохи нагадує людину.

— Покручену люмбаго, — кивнув Золтан. — А отой другий, оно, бач, точно баба вагітна. А оночки, перепрошую, наче двійко людей, зайнятих потрахулями.

— Одне тільки у вас у голові, — Мільва хвацько вихилила наповнену мензурку, міцно кахикнула у кулак. — А най мене… Кріпка та горілка! То справді з галаски? Ха, тоді чародійський напій п’ємо! Нє щоденно таке трапляється. Дякую, пане цирульнику.

— Із усією приємністю з мого боку.

Послідовно наповнювана мензурка йшла по колу в компанії, стимулюючи гумор, бадьорість і балакучість.

— Така мандрагора, як я чув, то овоч величезної магічної сили, — переконано сказав Перціфаль Шуттенбах.

— Авжеж, — підтвердив Любисток, після чого ковтнув собі, труснув головою і почав говорити. — Що, мало балад на цю тему складено? Чародії застосовують мандрагору для еліксирів, дякуючи яким зберігають вони вічну молодість. Чародійки ж роблять з альрауни мазь, яку звуть гламур. Намазана нею, чародійка стає настільки вродливою і гарною, що аж очі вилазять. Треба також вам знати, що мандрагора є сильним афродизіаком і використовують його для любовної магії, особливо щоб зламати дівочий опір. Звідси й народна назва її — галаска. Чи то зілля, від якого дівка аж галасує, як того зілля скуштує.

— Дурбецел, — прокоментувала Мільва.

— А я чув, — сказав гном, вихиливши наповнене начиння, — що то через те, що коли корінь альрауни з землі тягнуть, то рослина плаче й репетує, наче жива.

— Ха, — сказав Золтан, зачерпуючи з цеберка. — Якби вона тільки репетувала! Мандрагора, кажуть, верещить так жахливо, що аж глузд від того постраждати може, а ще вона закляття викрикує і прокляття накладає на того, хто із землі її рве. Життям можна за такий успіх заплатити.

— Здається це мені сільською казкою, — Мільва взяла від нього мензурку, випила з розмаху й обтрусилася. — Не може того бути, аби рослина таку силу мала.

— Чиста правда! — викрикнув палко ґном. — Але розсудливі травники винайшли метод, аби захиститися. Знайшовши альрауну, треба примотати до неї один кінець віжок, а до другого кінця прив’язати пса…

— Або свиню, — втрутився гном.

— Або дику свиню, — поважно додав Любисток.

— Дурієш, поете. Справа у тому, аби це собака або свиня витягла мандрагору з землі, і тоді прокльони й закляття на ту тварину, що тягне, впадуть, а травник, далеко й безпечно у хащах сховавшись, цілим піде. Що, пане Регісе? Слушно кажу?

— Метод цікавий, — визнав алхімік, загадково посміхаючись. — Головним чином через його розумність. Утім, мінусом є занадто велика складність. Усе ж теоретично вистачило б віжок, без використання звірів. Я б не став підозрювати мандрагору у здатності розпізнавати, хто тягне віжки. Чари й заклинання завжди мають накладатися на шнурок, який дешевший і не такий морочливий в обслуговуванні, аніж пес, уже не