Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— Кепкуєте?

— Як же я посмів би! Говорив, що захоплююся його винахідливістю. Бо будь-яка мандрагора, незважаючи на загальну думку, не може накласти прокляття чи закляття, але у свіжому стані рослина занадто токсична, більше того, отруєна навіть земля навколо кореня. Нанесення свіжого соку на обличчя чи скалічену долоню та навіть вдихання випарів може мати фатальні наслідки. Я використовую маску й рукавички, але це не значить, що я маю щось проти застосовування методу віжок.

— Гммм… — задумався ґном. — А із отим криком страшенним, який альрауна, яку виривають з землі, видає, — оте правда?

— У мандрагори немає голосових струн, — спокійно пояснив алхімік. — Це, вважаю, типово для рослин, вірно ж? Утім, токсин, який виділяє бульба, має сильну галюциногенну дію. Голоси, крики, шепіт й інші звуки — це ніщо інше, як галюцинація, яку створює уражена центральна нервова система жертви.

— Ха, геть я це позабув, — з рота Любистка, який саме вихилив мензурку, вирвалося приглушене бекання. — Мандрагора ж сильно отруйна! А я її у руки брав! А зараз ми жлуктимо цей відвар без пам’яті…

— Токсичним є виключно свіжий корінь альрауни, — заспокоїв його Регіс. — Мій зібрано у сезон і відповідним чином приготовлено, а дистилят іще й фільтровано. Немає причин для побоювань.

— Певно, що немає, — погодився Золтан. — Смага завжди смагою буде, гнати її навіть із шавлії можна, з кропиви, з риб’ячої луски й старих шнурків. Давай склянку, Любистку, бо черга чекає.

Мензурка, що її послідовно наповнювали, обійшла компанію. Усі повсідалися зручніше на глинобитній підлозі. Відьмак засичав і вилаявся, сів зручніше, бо коли сідав, біль знову прошив його коліно. Побачив, як Регіс уважно придивляється до нього.

— Свіжа рана?

— Не зовсім. Але докучає. Маєш тут якісь зілля, що могли б зменшити біль?

— Це залежить від різновиду болю, — трохи посміхнувся цирульник. — І від його причин. У твоєму потові, відьмаче, я відчуваю дивний запах. Тебе лікували магією? Давали тобі магічні ензими й гормони?

— Давали мені різні ліки. Я й поняття не мав, що їх іще можна відчути у моєму потові. У тебе холерно добрий нюх, Регісе.

— У кожного свої сильні сторони. Для того, щоб вирівняти вади. Яку проблему тобі лікували магічно?

— Мав я зламану руку й гомілкову кістку.

— Як давно?

— Місяць із гаком.

— І ти вже ходиш? Неймовірно. Дріади з Брокілону, правда?

— Як ти до цього дійшов?

— Тільки дріади знають ліки, які можуть настільки швидко відбудувати кісткову тканину. На зап’ястках твоїх я бачу темні цяточки, місця, у які вросли корінчики конинхелі й симбіотичні відростки пурпурового живокосту. Конинхеллю вміють користуватися виключно дріади, а пурпуровий живокіст не росте ніде, окрім Брокілону.

— Браво. Безпомилкова дедукція. Однак мене цікавить дещо інше. Зламано мені було кістку стегна й передпліччя. Натомість сильний біль я відчуваю у лікті й у коліні.

— Це типово, — кивнув цирульник. — Магія дріад відбудувала тобі пошкоджені кістки, але одночасно призвела до малої революції у нервових основах. Побічний ефект, який найсильніше відчувається у суглобах.

— Що ти можеш на це мені порадити?

— Нічого, на жаль. Іще довгий час ти будеш безпомилково відчувати сльоту. Зимою біль посилиться. Утім, я б не рекомендував тобі сильних знеболювальних ліків. Особливо наркотиків. Ти відьмак, у твоєму випадку воно абсолютно небажано.

— Тоді я полікуюся твоєю мандрагорою, — відьмак підніс наповнену мензурку, яку саме вручила йому Мільва, випив до дна й закашлявся так, що аж сльози з очей полилися. — Уже мені, зараза, краще.

— Я не впевнений, — Регіс усміхнувся зі стиснутими губами, — чи лікуєш ти відповідну хворобу. Нагадую також, що треба лікувати причини, а не симптоми.

— Не у випадку цього відьмака, — тихенько пирхнув уже трохи рум’яний Любисток, прислухаючись до їхньої розмови. — У його випадку саме горілка добре подіє на те, що його непокоїть.

— Як й у тебе, — Ґеральт заморозив поета поглядом. — Особливо якщо тобі від неї язик колом стане.

— На те б я не розраховував, — знову посміхнувся цирульник. — У склад препарату входить белладона. Багато алкалоїдів, у тому числі скополамін. Ще до того, як мандрагора вас розвезе, всі ви, безумовно, станете хвалитися переді мною елоквенцією.

— Хвалитися чим? — запитав Шуттенбах.

— Красномовством. Перепрошую. Станьмо користатися простішими словами.

Ґеральт скривив губи у псевдопосмішці.

— Слушно, — сказав. — Легко підхопити ту манеру й почати використовувати такі слова щодня. А люди тоді вважатимуть співрозмовника за наглючого блазня.

— Або за алхіміка, — сказав Золтан Хівай, черпаючи мензуркою з цеберка.

— Або за відьмака, — пирхнув Любисток. — Який начитався усякого, аби могти імпонувати одній чародійці. Чародійки, панове мої, ні на що так не летять, як на вишукану балаканину. Вірно я кажу, Ґеральте? Ну, розкажи нам щось…

— Пропусти свою чергу, Любистку, — холодно сказав відьмак. — Занадто швидко на тебе діють алкалоїди, що містяться у цьому самогоні. Розпатякався ти.

— Попустився б ти, Ґеральте, — скривився Золтан, — із тими своїми секретами. Любисток нам небагато нового сказав. Нічого із тим не вдієш, що ти ходяча легенда. Історії про твої пригоди навіть у вертепах грають. У тому числі й історію про тебе й про чародійку на ім’я Гвиневра.

— Йеннефер, — поправив тихенько Регіс. — Я бачив такий спектакль. Історія про полювання на джина, наскільки пам’ятаю.

— Я був під час того полювання, — похвастався Любисток. — Сміху було, скажу вам…

— Розкажи усім, — Ґеральт устав. — Запиваючи й добряче усе прикрашуючи. А я піду пройдуся.

— Гей же, — обурився ґном. — Нема чого ображатися…

— Ти мене не зрозумів, Золтане. Піду спорожню січовий міхур. Таке навіть із ходячими легендами трапляється.

* * *

Ніч була холодною, як сто дияволів. Коні тупали й форкали, пара виривалася з їхніх ніздрів. Залита місячним сяйвом хатинка цирульника виглядала воістину казково. Така собі хатка лісової феї. Відьмак зав’язав штани.

Мільва, яка вийшла одразу після нього, нерішуче кахикнула. Довга тінь її зрівнялася із його тінню.

— Чом ти зволікаєш? — запитала. — Справді на них розізлився?

— Ні, — заперечив він.

— Якого ж тоді біса стоїш ти тут сам-один, під місяцем?

— Підраховую.

— Га?

— Від того, як вирушили