Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

вона чула, не бажає використовувати мене у банальних справах. Минулої зими князь Хробарік, не настільки милостивий, намагався найняти мене для пошуків красуні, якій набридли його грубі залицяння і яка утекла з балу, загубивши черевичок. Важко мені було переконати його, що для цього потрібен скоріше ловчий, а не відьмак.

Королева слухала, загадково усміхаючись.

— Та й інші володарі, поступаючись тобі, пані Каланте, у мудрості, не вагалися пропонувати мені завдання банальні. Головно йшлося про позбавлення життя пасинка, вітчима, мачухи, дядька, тітки — важко перерахувати. Були вони впевнені, що це — тільки питання ціни.

Посмішка королеви могла означати що завгодно.

— Тож я повторюю, — Ґеральт злегка вклонився, — що нетямлюся від гордості, маючи можливість сидіти поряд із тобою, пані. А гордість дуже багато значить для нас, відьмаків. Ти не повіриш, королево, як багато. Один володар якось уразив гордість відьмака пропозицією роботи, що не мала нічого спільного з честю і відьмацьким кодексом. Більше того, не взяв до уваги і ввічливої відмови, хотів утримати відьмака у своєму замку. Всі, хто потім коментував ті події, одностайно твердили, що це була не найліпша ідеєя того володаря.

— Ґеральте, — сказала Каланте по хвильці мовчання. — Ти помиляєшся. Ти напрочуд цікавий партнер за столом.

Кудкудак, обтріпуючи вуса й перед каптана від пивної піни, задер голову і пронизливо завив, дуже вдало наслідуючи вовчицю під час тічки. Собаки з подвір’я й околиць завили у відповідь. Один із братів зі Стрепту, наче Деригірка, змочивши пальця у пиві, вів грубу лінію навколо формації, намальованої Крахом ан Крайтом.

— Помилка й невміння! — вигукнув. — Не треба було так робити! Сюди, на фланг, треба було направити кінноту й ударити збоку!

— Ха! — проревів Крах ан Крайт, луплячи кісткою об стіл і заляпуючи одяг і обличчя сусідів краплинами соусу. — І ослабити середину? Ключову позицію? Безглуздя!

— Тільки сліпець або божевільний не скористався б у такій ситуації з маневру!

— Так воно і є! Слушно! — гукнув Віндгальм із Аттре.

— Хто тебе, шмаркачу, запитує?

— Та ти сам шмаркач!

— Писок стули, бо я тобі кісткою в морду дам!

— Сядь на жопу та помовч, Краху, — вигукнув Ейст Турсех, перервавши бесіду з Віссеґердом. — Досить цих чвар. Гей же, пане Дрогодаре! Шкода вашого таланту! Воістину, слухання ваших чарівних, але тихих гусел вимагає більше зосередженості і поваги. Драйже Бон-Ду, досить тобі жерти та жлуктити! Нікого за цим столом ти не вразиш ні одним, ні іншим. Подуй-но у свою волинку й потіш наші вуха добрячою військовою музикою. З твого дозволу, достойна Каланте!

— О, матінко моя, — прошепотіла королева до Ґеральта, на мить зводячи у німому розпачі погляд до стелі. Але кивнула, даючи дозвіл, і усміхалася цілком натурально й увічливо.

— Драйже Бон-Ду, — сказав Ейст, — заграй нам пісню про битву під Хочебужем! Принаймні вона не дасть нам приводу сумніватися у тактичних ходах командирів! І щодо того, хто вкрив себе там безсмертною славою! Здоров’я героїчній Каланте із Цінтри!

— Здоров’я! Слава! — кричали гості, наповнюючи бокали й глиняні чарки.

Волинка Драйга Бон-Ду видала з себе зловісне дудіння, а потім завила страхітливим, протяжним, модульованим стогоном. Бенкетувальники підхопили пісню, вибиваючи ритм, тобто стукаючи чим прийдеться об стіл. Кудкудак жадібно вдивлявся у мішок з козиної шкіри, без сумніву зачарований думкою про те, як ті звуки, що з мішка виривалися, він візьме до свого репертуару.

— Хочебуж, — сказала Каланте, дивлячись на Ґеральта, — то моя перша битва. Хоч і остерігаюся викликати обурення й зневагу в гордого відьмака, зізнаюся тобі, що того разу ми билися за гроші. Ворог палив села, які платили нам данину, а ми, ненаситні й жадібні, замість того, щоб дозволити їм це, вирушили у поле. Банальна причина, банальна битва, банальні три тисячі трупів, покльованих круками. І зауваж: замість того щоб соромитися, сиджу я горда, наче пава, що про мене співають пісень. Навіть якщо й під таку жахливу й варварську музику.

Вона знову зобразила пародію на усмішку, щасливу й доброзичливу, підносячи порожній бокал у відповідь на тости, так само нескінченні, як і стіл. Ґеральт мовчав.

— Продовжимо. — Каланте прийняла подане Дрогодаром стегенце фазана й почала його акуратно обгризати. — Як я вже говорила, ти викликав мою зацікавленість. Мені казали, що ви, відьмаки, цікава каста, але я не дуже вірила. Тепер — вірю. Якщо вас ударити, то видаєте звук, який свідчить: викувано вас зі сталі, а не виліплено з пташиного гівна. Утім, це аж ніяк не змінює того факту, що ти тут, аби виконати завдання. І ти його виконаєш без зайвих мудрощів.

Ґеральт не посміхнувся зневажливо й паскудно, хоча мав величезну охоту. Мовчав.

— Я думала, — пробурмотіла королева, присвячуючи, здавалося, всю увагу фазановому стегенцю, — що ти щось скажеш. Або посміхнешся. Ні? Тим краще. Чи я можу вважати нашу умову укладеною?

— Незрозумілих завдань, — сухо відказав відьмак, — не можна виконувати зрозуміло, королево.

— Що ж тут незрозумілого? Адже ти відразу про все здогадався. Я і справді маю плани стосовно союзу зі Скелліге і щодо заміжжя моєї доньки, Паветти. Припустивши, що ті плани під загрозою, ти також не помилився, так само як і в тому, що ти мені потрібен, щоб ту загрозу елімінувати. Але на цьому твоя здогадливість і закінчилася. Супозиція, що я плутаю твою професію із заняттям найманого горлоріза, мене дуже зачепила. Врахуй, Ґеральте, що я належу до тих нечисленних володарів, які точно знають, чим займаються відьмаки і на що їх слід ангажувати. Проте якщо хтось убиває людей так само вправно, як ти, нехай і не за гроші, то він не повинен дивуватися, що багато хто приписує йому професійність іще й у цій царині. Твоя слава випереджає тебе, Ґеральте, а вона голосніша за проклятущу волинку Драйга Бон-Ду. І приємних нот у ній так само мало.

Волинщик, хоча й не міг чути слів королеви, скінчив свій концерт. Учасники учти нагородили його хаотичною гучною овацією та вересками, після чого з новим запалом кинулися нищити запаси їдла й питва, згадуючи перебіг різноманітних битв і непристойно жартуючи про жінок. Кудкудак видавав гучні звуки, втім, неможливо було зрозуміти, чи то була імітація якогось чергового звіра, чи спроба полегшити переобтяжений шлунок. Ейст Турсех перехилився через стіл.

— Королево, — сказав він, — напевне, існують важливі причини, через які ти весь час присвячуєш виключно пану з Чотирирога, але саме пора нам побачити принцесу Паветту. Чого ми чекаємо? Мабуть, не того, щоб Крах ан Крайт упився. А мить та близька.

— Як завжди, ти маєш рацію, Ейсте, — тепло усміхнулася Каланте. Ґеральт не переставав