Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

дивуватися багатому арсеналу її усмішок. — Вірно, із вельможним Равіксом ми обговорювали надзвичайно важливі справи. Не лякайся, я присвячу час і тобі. Але ж ти знаєш мої принципи: спочатку обов’язки, потім задоволення. Пане Гаксо!

Вона підняла долоню й махнула каштеляну. Гаксо без слів устав, вклонився і швидко побіг сходами, зникнувши в темній галерейці. Королева знову повернулася до відьмака.

— Чув? Балакаємо ми з тобою занадто довго. Якщо Паветта вже перестала чепуритися перед дзеркалом, то зараз вона буде тут. Тому нашорош вуха, я не повторюватиму. Я хочу досягнути того, що задумала і про що ти досить точно здогадався. Жодних інших рішень бути не може. Стосовно тебе — ти маєш вибір. Ти можеш бути змушений діяти за моїм наказом… Про наслідки непокори, думаю, не треба спеціально розводитися. Слухняність, зрозуміло, буде гідно нагороджено. Або ж ти можеш зробити мені платну послугу. Зауваж, я не сказала: «Я можу тебе купити», бо вирішила не вражати твою відьмацьку гордість. Правда ж, це величезна різниця?

— Величезність цієї різниці якось не досягла моєї уваги.

— Тож напруж увагу дужче, коли я до тебе звертаюся. Різниця, дорогий мій, полягає у тому, що коли когось купують, то платять йому за власною примхою, а той, хто послугу надає, ціну визначає сам. Ясно?

— Більш-менш. Уявімо, що я вибираю форму платної послуги. Але ж я тоді маю знати, у чому та послуга полягає?

— Ні, не маєш. Наказ, безумовно, мусить бути конкретним і однозначним. Інша справа, коли йдеться про платні послуги. Мене цікавить результат. Нічого більше. Якими засобами ти цього досягнеш — твоя справа.

Підвівши голову, Ґеральт зустрів проникливий погляд чорних очей Мишовура. Друїд зі Скелліге, не зводячи погляду з відьмака, наче знічев’я кришив окраєць хліба, який тримав у долоні. Сипалися крихти.

Ґеральт глянув униз. Перед ним, на дубовій дошці столу, рухалися швидко, неначе мурашки, крихти, зернятка каші й червоні шматки лангустової шкаралупи. Збиралися у руни. Руни — на мить — об’єдналися у слово. У запитання.

Мишовур чекав, не зводячи з нього погляду. Ґеральт ледь помітно кивнув. Друїд опустив повіки і з кам’яним обличчям змів крихти зі столу.

— Шляхетне панство! — заволав герольд. — Паветта з Цінтри!

Гості стихли, повернувши голови у бік сходів.

За каштеляном та світловолосим пажем у кармазиновому кубрачку повільно, з опущеною головою, спускалася принцеса. Волосся вона мала того самого кольору, що і її матір, — попелясто-сіре, але заплетене у дві товсті коси, що спадали нижче пояса. Крім діадемки з майстерно різьбленою гемою і паска із маленьких золотих ланок — той скріпляв на стегнах довгу срібно-блакитну сукню, — Паветта не носила жодних оздоб.

Ескортована пажем, герольдом, каштеляном і Віссегердом, принцеса зайняла вільний стілець між Дроґодаром і Ейстом Турсехом. Лицар-острів’янин одразу ж подбав про її бокал і розважив розмовою. Ґеральт не помітив, щоби принцеса відповідала більш ніж одним словом. Очі мала постійно опущені, прикриті довгими віями, навіть під час галасливих тостів, що сипанули на неї з усіх боків столу. Безсумнівно, її врода справила враження на всіх на учті — Крах ан Крайт аж перестав репетувати і тепер мовчки витріщався на Паветту, забувши навіть про кухоль із пивом. Віндгальм із Аттре також їв принцесу очима, міняючись усіма відтінками червоного, наче лише кілька крапель у клепсидрі відділяло його від шлюбної ночі. Підозріло зосереджено маленьке личко дівчини вивчали також Кудкудак і браття зі Стрепту.

— Ага, — тихо сказала Каланте, скоріше за все, задоволена ефектом. — Що скажеш, Ґеральте? Дівчина пішла у матір — це без фальшивої скромності. Аж трохи шкода її для тієї рудої колоди, для Краха. Уся надія на те, що колись зі щеняти може вирости хтось такого ж класу, як Ейст Турсех. Усе ж таки кров — та сама. Ти мене слухаєш, Ґеральте? Цінтра повинна укласти союз зі Скелліге, бо того вимагають державні інтереси. Моя дочка повинна вийти заміж за відповідну особу, бо це — моя дочка. Саме цей ефект ти мусиш мені забезпечити.

— Я маю це забезпечити? А твоєї волі недостатньо, королево?

— Може так скластися, що буде недостатньо.

— Що ж може бути сильнішим за твою волю?

— Призначення.

— Ага. Тому я, бідний відьмак, маю протистояти призначенню, яке сильніше за королівську волю. Відьмак бореться із призначенням! Що за іронія…

— У чому тут іронія?

— Пусте. Королево, схоже на те, що послуга, яку ти хочеш, межує з неможливістю.

— Якби вона межувала з можливістю, — процідила Каланте крізь усміхнені губи, — я б упоралася із тим сама, не потребуючи славетного Ґеральта з Рівії. Годі мудрувати. Усе можна вирішити, це лише питання ціни. Холера, у твоєму відьмачому ціннику має бути ціна за те, що межує з неможливістю. Здогадуюся — чимала. Ти забезпечиш мені ефект, про який я прошу, а я дам тобі те, що ти захочеш.

— Як ти сказала, королево?

— Я дам тобі те, чого ти захочеш. Не люблю, коли хтось змушує мене повторювати. Я оце думаю, відьмаче, ти перед кожною роботою, за яку берешся, намагаєшся віднадити працедавця настільки ж наполегливо, як мене? Час збігає. Відповідай: так чи ні.

— Так.

— Краще. Краще, Ґеральте. Твої відповіді вже куди ближче до ідеалу, все більше нагадують мені ті, яких я очікую, коли питання ставлю. А тепер простягни непомітно ліву руку й помацай за спинкою мого трону.

Ґеральт сунув долоню під жовто-синю драпіровку. Майже відразу намацав меч, пласко закріплений на оббитій тисненою козиною шкірою спинці. Добре знаний ним меч.

— Королево, — сказав він тихо, — не згадуючи те, що я говорив про вбивство людей: ти усвідомлюєш, що проти призначення меча не досить?

— Усвідомлюю. — Каланте відвернулася. — Потрібен іще відьмак, який триматиме руків’я. Як бачиш, про це я подбала.

— Королево…

— Ані слова більше, Ґеральте. Ми вже занадто довго спілкуємося. На нас дивляться, а Ейст сердиться. Порозмовляй трохи з каштеляном. З’їж собі щось, випий. Тільки не надто багато. Хочу, аби ти мав упевнену руку.

Він послухався. Королева доєдналася до розмови, яку вели Ейст, Віссегерд і Мишовур за мовчазної і млявої участі Паветти. Дрогодар відклав лютню і надолужував згаяне у їжі. Гаксо був неговіркий. Воєвода, ім’я якого непросто було запам’ятати, щось, видко, чув про проблеми і справи Чотирирога, бо ґречно запитав, чи добре жеребляться кобили. Ґеральт відповів, що — так, куди краще, ніж жеребці. Не був упевнений, чи його жарт добре сприйняли. Воєвода більше запитань не ставив.

Мишовур досі намагався спіймати погляд відьмака, але крихти на столі більше не рухалися.

Крах ан Крайт дедалі сильніше здружувався із двома братами