Читати книгу - "БЖД"

але вона все одно продовжує посміхатися. Бракує тільки напису пєуєг §іує ир. Мене продовжує кумарити, й мені чомусь здаєть­ся, що весь цей світ пропах дохлою рибою й роз­чавленими жабами... Я відставляю стільця і падаю на ліжко Мілиної сусідки, що кілька хвилин тому звалила складати залік. Міла гнівно на мене зир­кає, але й далі метушиться кімнатою... А жабка весь час стриба в мене перед очима.

У житті мені не щастило з жабами, власне, як і з жінками. Але якщо останні постійно мене ото­чували, то жаб я бачив дуже рідко, адже виріс у спальному районі Харкова. Так от. У дитинстві я зустрічав жаб у двох місцях. За нашою багатопо­верхівкою, де я жив із батьками, а потім просто з батьком, коли матінка звалила за кордон. Сло­вом, там був велетенський міст, а під ним –

болото, н яке з сусідніх гаражів викидали скелети роздовбаних автомобілів, зношені акумулятори й виливали масло, від чого вода, якщо її можна було так назвати, вкривалася райдужною плівкою. Ми ходили на це болото дуже рідко, та й то на таку не­безпечну мандрівку зі мною наважувався тільки один мій приятель на прізвисько 1л, дуже химер­ний тип. Не знаю, як склалося його життя зараз, але тоді, в дитинстві, я вважав, що з нього має вийти непоганий живодер. На відміну від мене, він не боявся брати жаб у руки, він міг тримати їх у себе перед носом і довго їм щось втирати. Що саме він їм втирав, я пригадую лише частково, пам'ятаю тільки, що це було щось на зразок гри в спійманого шпигуна. Сам Іл набував поважного вигляду й питав у жаби приблизно таке: скіль­ки у вас танків? Колися, сука фашистська... «Які на хєр танки в мирний час?» – думав я. Жаба, ма­буть, думала те саме, але не могла озвучити своїх думок, тому Іл питав у неї ще щось у тому ж дусі. Урешті-решт, десь після десятого питання почи­налося найцікавіше – Іл переходив до катувань, встромляв їй у дулу соломинку й надував так, що та ледь не розходилась по швах, а потім кидав у воду й казав: пливи до своїх і скажи, що так буде з кожною. Жаба пливла геть, але не могла пірну­ти. Тоді мені чомусь здавалося, що вони дуже схо­жі на планети, які зійшли з орбіти й не знають, ку­ди їм подітися. Нам з Ілом було страх як цікаво, що з ними насамкінець відбувається. Але з ними так нічого й не відбувалося, а потім починало су­теніти й ми хутко звалювали додому, бо про це бо­лото люди розповідали різні страшні речі.

Друге місце, де я мав справу і жабами – бу­ло містечко, де батько дуже часто кидав мене на все літо. Неподалік будинку моєї бабці була річка. Під час перебудови її разів тридцять пе­рекопували бухі мужики на екскаваторах, на­магаючись змінити течію то в один, то в інший бік, але в одну прекрасну мить річка взагалі об­ламалася кудись текти й зупинилась, заросла очеретом і почала смердіти... Через неї було пе­рекинуто іржавий металевий місток, під яким на камінні вигрівалися жаби... Такі, як на поп-ці в Міли...

Хочу сказати, що в шафі моєї бабці була сама військова література. Тому одного разу, обпитав­шись, я почав уявляти себе бомбардувальником, знайшов у дворі цеглину й, імітуючи рев двигуна, поліз на місток, вибрав найбільшу жабу й скинув на неї бомбу. Цеглина зі свистом полетіла вниз. Я майже впевнений, що жаба померла, навіть ні­чого не встигнувши подумати. Так, мабуть, легше помирати, коли нічого не встигаєш подумати... Хоча... що вона могла подумати? Що її накрило уламком метеорита? Пригадую, її кишки чвирк­нули в різні боки, а я перехилився через перила й хвилин п'ять блював у воду смаженою картоп­лею й молоком, якими мене годували на сніда­нок. Після цього я заповажав льотчиків-бомбар-дувальників. «Цікаво, – думав я, – піднімаючись у небеса й скидаючи бомби на сонні міста, вони теж ригають?»

Я лежав, поринувши в спогади й думки, а Мі-ла весь цей час не могла знайти собі місця.

— З'їж зефіру, попустить, нарешті сказав я їй.

— Не говори зі мною так, я тебе ненавиджу... До того ж мені не можна солодкого. Хіба я не ка­зала, що маю йти до стоматолога?

— Але ж я виразно чув: з кілограмом зефіру в шоколаді...

Міла наморщує носика й, певно, намагається пригадати бодай щось із тієї маячні, яку мені до­велося вислухати вчора по телефону. Потім вона знизує плечима, нарешті всідається за свій стіл і починає рвати на дрібні шматочки якийсь папірець.

Коли папірець було пошматовано так дрібно, що ще дрібніше – вже просто нікуди, Міла обвела схвильованим і трохи дивним поглядом усю кім­нату й раптом зупинилася на мені. Складалось та­ке враження, що як би добре я не прикидався, мовляв, мене не існує, вона мене все-таки поміти­ла, вирахувала, спалила... Тоді Міла звелася з-за стола, навіщось зняла свій топік і залишилася в са­мих тільки трусиках із пришелепуватою жабкою. її потрясні груденята ходили вгору-вниз від дихан­ня й, наче маятники, почали мене гіпнотизувати... Мілин погляд знову пробіг кімнатою і вкотре зу­пинився на мені. «Ну ось, – подумав я, – вершина жіночого маразму... Зараз вона почне шматувати свій топік... А коли розбереться з топіком – труси­ки з жабкою, а потім, певно, добереться й до мене». Проте до мене Міла добралася значно швидше. Круто вихиляючи стегнами, вона підійшла до ліж­ка, на якому я валявся, й важким повільним шепо­том спитала:

Слухай, хочеш мене?

За півгодини я сидів на бетонній клумбі, курив і водив язиком по своїй прокушеній губі, відчу­ваючи, як слина поволі стає солоно-металевою.

Ікарус повернувся із заклопотаним блідим фейсом – я навіть не став нічого питати. Було й так зрозуміло, що ми, як справжні лузери, вляпалися в іще одну конкретну халепу, до то­го ж – добровільно. Схоже було на те, що ма-жори вигадали таке... Ну просто таке... Таке...

– Маєш якісь гроші? – спитав Ікарус, не від­ходячи від каси.

Я покопирсався в кишені й витяг останні зім'яті банкноти – щось близько п'ятнадцяти гривень.

—На, – сказав я з докором, – але щоб відда­ти мажорам, тут все одно не вистачить...

—А ми ще нічого не віддаєм, – поплескав він мене по плечу, – нам треба в секонд...

—Куди-куди? – охрінів я.

—У секонд, треба трохи прибарахлитися...

—Чувак, схаменись, це останні бабки, на який біс нам секонд?